І небаром піднялися стовпи полуміни й клуби диму до неба, на небі зачервоніла луна.
— В дорогу! — дав приказ Пшерембський, що взяв ізвязану паню Олену наперед себе поперек на коня.
І чвалом пігнав наперед, а за ним татари з повязаними бранцями.
І зникли в нічній пітьмі.
Веселий та вдоволений вертав князь Богдан Ружинський. Полагодив усі справи в Володимирі, як слід, накупив своїй любій Оленочці багатих дарунків і вже наперед уявляв собі в дусі, як то втішиться Оленочка — його щасливим поворотом та як радітиме пишними гостинцями. Мов дитина…
— Наганяй, Петре, коні, щоб іще за дня станули ми дома! Зате дома спочинуть, вівса дістануть доволі…
І разураз ляскав батіг над кіньми. А коні як змиї. Гнали й землі не торкалися сливе.
Та князеві Богданові все ще за помало. На крилах радби він ізлетіти в хату, схопити в обійми її, дружину свою любу, Оленочку й втішатися її радощами на вид дарунків дорогих та пишних.
І наглить князь разураз візника:
— Наганяй, наганяй коні…
