ній день по віки остане памятний в історії Січі нашої.
Веселе та вдоволене, піднесене на дусі розходилося товариство по своїх куренях, а кошовий із князем Богданком довго ще ходили по січовому майдані та радили над всячиною.
Князь Богданко Ружинський під вражінням ухвал запоріжської ради став сповідатися кошовому зі своїх мрій:
— Знаєш, батьку кошовий, про що нам треба дбати. Треба перше всего подбати про поширення й забезпечення запоріських земель, а заразом і про загосподарювання їх.
— А вжеж — каже кошовий Клим Сокольський — годіж нам із самої добичі та з ловлі жити, земля тут така врожайна, що гріхом булоб оставляти її неуправною, треба заселити її хуторами. Я думаю, що це вдасться, бож січове братство добра забезпека перед нападами бісурмена.
— Так — згодився князь Богданко. — Я думаю, що охочих на хутори на Запоріжжі найдеться доволі. У нас же вони не панські піддані, а вільні люде. Платитиж тільки мають невеличку данину на січовий скарб і в важній потребі січовикам оружно до помочі стати.
— Само собою! — каже кошовий — Хто любить волю та в кого є хоч трохи
