лицарського духа, цей кине панщизняну землю тай піде до нас.
А князь Богданко:
— Не до смаку це буде панам на Україні.
Кошовий розсміявся:
— Ха, ха, ха! Княже Богдане Ружинський, а що буде як із твоїх посілостей усі вивтікають на Запоріжжа.
Князь Богданко відповів теж зі сміхом:
— Ну, щож, хай і так, зустріне мене спільна доля з польськими панами! — А по хвилі додав поважно — Ні, я цього не боюся. Не тому не боюся, щоб я гордий був на це, що в мене селянам добре тай що я однієї віри й народности з ними, але знаєш на Запоріжжа, як не як, піде тільки цей, що не привязаний до рідного кута й до скиби рідної. Є такі в нашому народі меткі та підприємчиві, що готові в світ за очі йти кращої долі шукати. Але є й такі, що ні защо в світі не кинуть рідного кута, клаптика рідного. Буде терпіти нужду й знущання, а не кине, зубами держатисяме, як то кажуть, рідного шматка землі. „Тут, каже, мій батько, дід мій прадід, працював, своїм потом і кровю цю скибу обливав, не кинуж я її другим на поталу. Хочу зложити кости мої в цій самій землі, де вони спочивають“. —
— А знаєш, друже, що мені ці люде більше подобаються, як очайдухи, що
