Як побачив княжий повіз ізбіг на долину, кланяється…
Князь відклонюється тай каже весело:
— Здорові були пане Домонтович! Що гарного чувати?
Та не весело глядить пан Домонтович на князя — наче хоче щось сказати та замнявся.
Замітив це князь.
— Що з вами, пане Домонтович? — питає.
— Княже, — каже повагом Домонтович — Божа воля в усьому! Від Бога треба все принимати й добро й лихо…
Стрівожився князь:
— Що це ви, яке лихо?!
— Тому три дни, княже, татари напали на ваш двір —
— Татари! — скрикнув князь.
— Егеж, усю залогу й службу вирубали, а решту пігнали в ясир.
— Всю залогу вирізали! А мати, a Оленка! — скрикнув князь несамовито.
— Княже, — каже знов Домонтович. — В усьому Божа воля, треба все спокійно принимати й добро й лихо. Ми всі не вічні. Княгиню матір татари вбили, а молоду княгиню забрали в ясир…
— Матір убили, а Оленку пігнали в ясир — закричав князь мов ранений звір. — А мене не було, не було кому боронити їх! Боже, Боже! Завіщо це, завіщо ти так покарав мене!
