не — сказала княгиня Оленка й зітхнула в дусі. — Лицаре Богданку, коли це ти мій милий, то зле дієш — не буде добра з цего, не дасть тобі Всевишній визволити мене, не дасть, бо проливаєш неповинну кров діток.
І відразу на душі в неї стало так важко, сумом навіяло чоло.
Замітили це обі невільниці тай кажуть:
— Княгине пані, ви знов посумніли! Годі сумувати! Може воно й не все правда, що бісурмени говорять. А хоч би й так, то нема ради, війна війною, на війні в чаду крови людина дичіє!
Правду кажеш, Катрусе, й нераз може отаман і ніщо не винен, бо не в силі спинити розгону здичіння. Але всеж таки йому приписують всю вину, бо він отаман.
Іншим разом прибігла Катерина весела, як ніколи:
Княгине-пані! Великий сум між невірними. Отаман Богданко зайшов дорогу Татарам, що вертали з походу на нашу Волинь і всіх їх вибив до ноги! Кажуть ні одна жива душа бісурменська не вийшла ціло — всі попадали під козацькими шаблями.
—А не чула ти, де гуляє тепер отаман Богданко?
— Кажуть, несподівано, мов той дух появляється на Криму то тут то там, не дає спокою Татарві.
