Ах, коби якось довідався, що я тут! — закликала княгиня Оленка, та по хвилі наче отямилася. — Та що це я! А може це зівсім інший Богданко, зівсім чужий мені лицар…
— Якби ні було, княгине, він гідний, щоб ми всі з дякою згадували його. А колиб тут появився, то чи це ваш чоловік, чи ні — старавсяб визволити нас, бо для запоріжця кожен рідний, хто з України.
Твоя правда, Катрусю, а всеж таки я бажалаб, дуже бажалаб, щоб цей лицар був ніхто інший, тільки мій милий, мій коханий Богданко… говорила княгиня…
І потонула в мріях:
— Він, її Богданко, з великими козацькими відділами облягає Аслан Кермень, бє з гармат, проломлює дужі кріпкі мури, козацтво вдирається в середину города, вривається в гарем і пориває її. А що потурнак Пшерембський?! Він у страху благає пощади в її Богданка. БогДанко не вбиває його, а вяже й бере з собою на Січ, щоб там покарати зрадника, потурнака…
Так мріє вона, так малює їй уява недовідому будучину…
Аж тут отвираються двері й перед її очима стає дійсність, теперішність — Пшерембський.
Увійшов з якоюсь дивною усмішкою:
