правда, бо чейже появивсяб був тут, колиб думав визволити мене…
— Княгине-пані, а як не знав, що ви тут?
— Ну, так! Цього міг не знати, алеж повинен був не кидати Криму поки не довідається. — Ні, ні! Це вже певне, він забув мене, він забув мене, відрікся! Може й іншу найшов собі…
— Якби найшов іншу, то чого йшов би на Січ? — каже Катерина.
— Цього я не знаю! Мабуть жадоба лицарської слави загнала його туди. Та як би ні було, одно певне, він забув мене, кинув мене… і знов упала на диван із голосним риданням. І ніяк не могли вспокоїти її.
Під вечір дістала княгиня сильну гарячку, роздягли її й поклали в постіль.
Вона стала маячити, зривалася з постелі й кликала:
— Богдане, Богданочку, ти не любиш уже мене, покинув, забув! А я тобі вірна, вірна, терпіла муки, знущання терпіла! Ти погордив мною, зломив присягу, що вірний будеш мені аж до смерти…
А потім щораз голосніше кликала:
— Бачу, бачу він другу обнимає, пригортає до серця, голубить! Ти розлучнице, віддай мені його, він не твій, він мій, віддай, віддай бо очі видру тобі…
І зривалася з простягненими руками, з розчепіреними пальцями.
— Видру очі, задушу, задушу!!!…
