двір, полонив мене, зробив мене нещасною…
— Він, княгине пані, таки дуже, дуже любить вас — говорила Оксана.
— Хай любить, хай ненавидить, що мені до цего — відповіла різко княгиня.
— Та я не до цего говорю, княгине-пані, щоб вас привертати до нього. Я тільки кажу, як воно є…
— Я знаю, любі мої товаришки — перебила княгиня — я знаю, що ви мені прихильні. Що до Пшерембського, то я сама ще перед недугою й тепер теж думала над цим, що велика мусить бути його любов, пристрасна дуже. І жаль мені його ставало. Та чиж я винна тому, що він залюбився в мені, чиж винна, я що не можу його любити.
— А вжеж, що ні! — притакнула Оксана — Кажуть люде: „Серце не навчити!“ і так воно справді.
А княгиня говорила сумно:
— І хоч може мій Богданко справді забув мене, може вже другу любить, то я поки мойого життя, не перестану бути йому вірна, не зломлю присяги даної перед Богом у церкві ніколи, ніколи.
— Княгине пані, — говорила Катерина не думайте над цим, не ломіть собі цим голови! Вас князь напевно не перестане шукати. Коли тепер відійшов, то видно мусів відійти. Отаманові війська годі тільки про себе думати, мусить думати й про військо, на те його отаманом зробили.
