самоцвітів миготіла вся Січ у проміннях зимового сонця.
І вже запоріжці більше по курінях сидять. Обсядуть курінну люльку тай курять. А ці курінні люльки то чималі посудини на лад турецьких. А в них повно затичок. Хоче запоріжець курити, то виймає затичку й ув отвір устромлює свойого цибуха тай тягне дим, біля люльки присівши.
То так пообсідають кругом люльку й курять разом. Тільки жартами та дотепами й грімким сміхом переривають курення. Часом хтось щонебудь сповідає, часом на бандурі хтось приграває та приспівує…
То горою диму хмари, хмари, аж сиво в курені, а долом чути пакання, а там і голоси та сміхи.
Тільки час від часу чути:
— Кашоваре, чортів сину, тютюну вже в люльці не має! Давай, не жалій, не скупися, не своє даєш, а січове добро.
І кашовар слухняно натолочує люльку тютюном, бо його обовязок і про люльку дбати.
Осьтак минають запоріжцям дні за днями й неоглянулися, a тут уже й Різдво.
Величаво святкувало Запоріжжа цього року, цебто року Божого 1575 Різдво Христове.
І не диво! Цеж у перше, як Січ-мати стоїть, святковано його богослуженням у січовій церкві. Вся церква набита чу-
