батими запоріжцями, а все в нових контушах, в сапянцях дорогих. Попереду кошовий зі старшиною. Хиляться чубаті голови, новонародженому Цареві світа кланяються. Несеться грімкий спів у честь новонародженого Спасителя людства, куриться дороге кадило. А лиця сивоусих запоріжців аж сяють радістю. Здається так і чути горою понад чубатими головами воїнства христіянського спів янголів, що лунав над вифлиємським вертепом: „Слава во вишних Богу, на землі, мир во человіціх благоволеніє!“
Поважні та радісні розходилися запоріжці з церкви по курінях по своїх.
А князя Богданка ждала в куріні нова радість — вернув із Криму побратим Покотило.
Оба побратими кинулися в обійми й довго так стояли, не розривалися. А в князя Богданка в грудях його лицарське серце так билося, мов молотом ударяло.
— Гей, чи веселу вістку приносить мені побратим мій, чи найшов Оленку, чи живе ще там голубка моя? — трівожиться князь Богданко та не має чомусь у нього сили, відваги не має першому спитати.
Аж побратим Покотило сам озвався вкінці:
— Та бо ти, Богданку, навіть не питаєш мене з якою вісткою я приходжу.
— Словами не питаю, — відказує князь Богданко — бо трівога голос у ме-