не відняла, та серце питає, не чуєш? Говори… найшов?!
А Покотило звільнився з його обіймів тай каже:
— А вжеж, найшов. На те я йшов, щоб найшов.
— Кажи: жива, здорова?!
— Пострівай, сядемо, оповім тобі все. — Жива, здорова, хоч була дуже недужа…
Посідали, а князь Богданко наглить:
— Оповідай, де вона, далеко?..
— Якийжеж бо ти! Я все ладом оповім тобі — каже повагом Покотило.
І оповідав:
— Як я з тобою розійшовся, то довго тинявся, допитувався, шукав. Усе дарма, ніяк не можна було довідатися ні про Пшерембського ні про Оленку, хоч увесь Крим обійшов, а потім і в сам Царгород подався. Ніде ні сліду. Питаю за Пшерембським, кажуть: „А в нас чимало потурнаків, що покинули віру джаврів, а прийняли закон пророка Магомета. Їх багато навіть на високих становищах, бо цінить їх і нагороджує падишах. Та хто з них цей, що ти його шукаєш, годі знати, бо ніхто в нас не питає, відкіля такий навернений прийшов, та як називався передше“. І я вже почав сумніватися, чи вдасться мені віднайти потурнака Пшерембського. „Буду пробувати питати за самою княгинею Оленкою Ружинською — думав я — так може скорше попаду на слід“. Ба але як попасти,
