вкінці й нам їх коні придадуться. Ось і тепер у поході, дуже нам їх коні стали в пригоді — завважив князь Богданко. — Та нам важніше забезпечити гряниці з іншими сусідами: з Польщею та з Донським козацтвом.
— Із Донським козацтвом, думаю, ми живемо тай жити мемо в згоді то й мирним шляхом розмежуємося, а з Польщею, які нам можуть бути межі, та цеж землі нашого народу — Київ був і буде столицею України! — каже Павлюк.
— Це правда, друже, там таксамо наша рідна земля, як і тут і ми в душі повинні, ба й мусимо все змагати до цего, щоб скрізь, де живе український нарід була українська влада, українська держава. Я, друже, так і мрію про це, щоб Запоріжжа зробити сильною й могутньою державою й відсіля почати відбудову спадщини Святого Володимира. Але перше всего треба, щоб Запоріжжа стало могутнє й грізне ворогам, аж тоді можна буде подумати про відбудову Володимирової держави. А покищо треба нам забезпечити це, що вже маємо. Тому я думаю, що й із польським королем треба дійти до згоди щодо забезпеки наших меж. Ось так: поти ваше, відтіль наше, тут ти не пхай свойого носа.
— Може й твоя правда, Богданку, бо бачиш, я нераз чув від польських шляхтичів, що й запоріжські землі, то власність їх річи посполитої.
