Ударило це князя. Це вже з других уст чує він отсі слова: „Хто знає до чоготебе Господь всевідущий готовить“…
І відповів князь панотцеві Єронимові:
— Я не нарікаю на Бога! Докоряю тільки собі самому що я так довго барився що не поспішив їм, на оборону.
— Княже ласкавий — каже на це панотець Єроним — і тут не твоя вина. Не мігжеж ти знати про напад татар. Скрізь було спокійно — нівідки не було знаку що йдуть татари…
— Правда твоя, отче! Як бачу вони дуже обережно йшли. Видно залежало комусь на цему, щоб несподівано напасти на мій двір і тому не давав навіть татарам змоги на грабунки.
— Так ласкавий княже, і я так думаю. Цей, хто влаштував напад на твій замок, мусів мати шпигунів, які донесли йому, що тебе княже, нема дома й він використав цю хвилю.
— Так воно без сумніву було, не інакше! — притакнув князь — Я й здогадуюся, хто це зробив. Це мій соперник Пшерембський!
— Це можливе, княже! Говорили люде вже давно, що він подався в Туреччину й там побусурменився.
—Завважав панотець.
— Це не тільки можливе, я певний цього — відповів князь. Оленка подала йому гарбуза, як він сватав її й він за-
