молодий, такий молодий і гарний. Гонить попереду. Білий кінь у пінистих хвилях ниряє, розприскує воду навкруги, але гонить… А за ним козацтво. Вона простягає до нього руки, він гонить до неї… Вже близько, близенько, вже кінь передніми копитами помоста досягає…
Вона простягає руки:
— Бери, рятуй мене, Богданочку!
Він по неї руки простягає:
— Ходи, вже ніхто й ніщо не розлучить нас.
Нараз кінь подався назад і… її Богданко зникає під бурунами…
— Богданку, Богданку, де ти! Не кидай, не лишай мене! — кричить вона й із помоста в воду кидається між буруни… І бачить: вода виносить її Богданка. Він простягає руки до ньої і кличе: „Ходи, ходи, ніхто не розлучить нас“!
Вона крізь буруни до нього пробивається.
— Іду, іду, Богданочку! — кличе. Він хапає, обнімає її! Тягне за собою під воду.
— Там тереми хрусталеві, так чудово там, — шепче їй.
А козацтво на поміст видістається, прапори хрещаті в гору знімає…
— Слава, слава! — кричать.
Тут вона збудилася, а біля ньої Оксана й Катерина.
— Що з вами, княгине-пані! Вам щось страшне снилося — каже Оксана.
