— Тихо, тихо, ласкава пані! — вспокоює її Алі… — щоб не почули…
Княгиня вспокоїлася трохи…
— Алі, ти христіянин?…
— Так, пані…
— Я знаю твоє життя, твої пригоди. Та відкіля ти родом?
— Я з Венеції, княгине.
— І вернеш тепер туди?
— Може, не знаю! Та правду сказати, чого мене там! Я радийби княгине, коли твій князь визволить нас, пійти тобі служити.
— Добре, добре, Алі! Коб тільки Бог поміг нам вирватися відсіля.
Алі поклонився й відійшов, а княгиня впала на вколішки, молилася.
На молитві й застали її Оксана й Катерина.
— Чули що? — питає княгиня в них.
— Чули, — каже Катерина. — He тільки чула я, але й бачила. Такого війська, такого лицарства, що оком не проглянути!
— Славаж Тобі, Господи! — каже княгиня. — Може скінчаться муки мої тай ваші? Ех, якби я хотіла побачити військо наше.
— Можна, княгине. Із горища гарему видно, ми обі вже виходили туди дивитися.
— Можна? Ходім — каже княгиня.
Вузенькими східцями повели Катерина й Оксана княгиню на горище.
