Козацтво в підкову стає. Він говорить щось, махає рукою. Ах, як радаб вона почути, що він говорить! Бодай голос його, щоб долинув до ньої. Та не чути ніщо! За далеко…
Вже розходяться козаки. Він остає сам із Покотилом та ще одним старшим козаком.
Розмовляють…
Потім Покотило показує на город, на замок, на гарем…
Знає вона, знає Оленка, що побратим Покотило говорить тепер її Богданкові:
— Ось тамечки живе, тамечки з туги вяне твоя дружина люба, Оленка твоя…
І бачить вона: впялив Богданко зір туди, де гарем.
І хочеться їй закликати, голосно закричати:
— Я тут, тут, Богданочку! Я бачу тебе, бачу! А ти, милий, чи бачиш мене?!..
Та не крикнула. Біля ньої невольниці Катерина й Оксана — їх вид пригадав їй усе, отямив її — не можна кричати!
— Княгине, може вже ходім? Небезпечно так довго тут бути. Можуть завважати, що нас нема, шукати за нами можуть… — говорить Оксана.
— Пострівайте ще трошечки, ще крихіточку! Там є він, він — мій Богданко! Хай надивлюся на нього, натішуся ним…
А по хвилі:
