— За кілька хвилин і почуємо гук і матимемо отвір у мурі. Здобудемо город без гармат.
Та в цій хвилині загуділо, загреміло — пронісся страшний гук. Аж земля затряслася. Кинуло в гору великими камінюками й дрібними камінцями й дим знявся хмарою.
Що це?
Збіглося козацтво…
Мур вибитий так, що возом можна вїхати в город, а біля отвору лежить… руки розхрестивши… князь Богданко! Боже! Неживий, голова камінюкою розторощена. Із побратима Покотила й сліду нема. Певно й кісточка ціла не остала.
Прибіг князь Михайло Ружинський із братом Кириком, прибіг і сотник Шах і отаман Сокольський.
— Що це, що це?!
— Гетьман Богданко згинув — кажуть козаки до долу голови сумно схиливши.
У цій хвилині зза мурів із міста вибігло пятеро людей: три жінки й двох чоловіків у турецьких одягах.
Козаки заступили їм дорогу:
— Пустіть нас, ми свої ми втекли з гарему, з неволі каже одна з жінок, найкраще зодягнена й відслонюючи лице.
— Оленка! — скрикнув князь Михайло Ружинський.
— Княгиня! — скрикнув і собі Шах — Боже, що буде?!
