Як той вихор буйний гнав князь Богданко на чолі невеличкої, та хороброї дружини. Спершу не було познак татарських грабунків. Видно татари таки боялися погоні й не спинювалися для грабунку. Однак люде вказували, кудою гнали татари. Та де дальше, все більше й більше було попалених осель і цілих сіл. Тут уже видно чулися безпечні перед погонею й не видержали, щоб не пограбувати та ясиру не набрати.
— Дожену вас дожену — говорив князь Богданко до себе — Визволю з ваших лабет мою любу Оленочку!
І гнав мов вихор. А за ним неслися благання й мольби до Бога людей, що потерпіли від татар, утратили найблизчих своїх. Багато дужих юнаків приставало до княжої дружини й відділ князя Богданка, йому на радість та втіху зростав усе більше й більше…
Їхали степом. Здовж і здовж була буйна трава витоптана, а на татарських попасах випасена зівсім. Із далека вже було видно, як місцями кружали гурми воронів. Певний знак, що там татари покинули добитого бранця чи бранку, що з виснаження, з безсилля немогли вже йти. І справді, як доїздили до цих місць, то ворони зривалися гору, а край дороги лежали останки нещасного добитого бранця, що його не доїли ще вовки сіроманці та чорні ворони.
