І всі вийшли з намету.
А козаки вже принесли тіло князя Богданка й зложили на возі та накрили киреєю.
Князь Михайло підійшов до воза й відкрив мерця.
— Ось тут він, пані-братово!…
Княгиня видісталася на віз, обняла дороге тіло руками й закликала, заридала:
— Богдане, Богданочку мій, навіщо, навіщо покинув ти мене, чому не взяв мене зі собою? Краще було, Богданочку, щоб я каралася до смерти в неволі, в потурнака Пшерембського, ніж щоб ти мав гинути. Яке мені життя без тебе! Богданочку, Богданочку мій безталанний, візьми мене зі собою.
Усі стояли біля воза зі спущеними головами й не знали, що діяти…
— Треба подумати про похорони — каже вкінці князь Михайло.
Княгиня Оленка, почувши ці слова закликала спазматично:
— Про похорони?! Так про похорони! Поховайте мене разом із ним, мені жити не треба…
— Княгине, братово, успокійтеся! У всему Божа воля! Гріх так через край віддаватися роспачеві. Требаж і вам подумати над цим, що діяти дальше… Де, та як поховати його?
Тут княгиня наче отямилася.
