Пшерембського й він наганяв коней, не жалував їм нагаїв.
Гнав він що духу, а за ним страх блідий, а за ним трівога вслід.
А вона Оленка! Вона нічого вже не думала! Ослаблена, виснажена, знесилена з заплющеними очима лежала вона на коні, привязана посторонками. Часом тільки блиснула в її розпаленій горячкою голові думка.
— А може він, її Богдан ще в час повернув, та може не гаяв часу й пігнався з оружним відділом у погоню за Пшерембським і відібє її в ворога.
Може? Ні, вона певна, що він як тільки довідається про горе, що стрінуло її, не гаятиме часу — орлом сизокрилим полине степами стежма за потурнаком, за злющим… Полине, вона певна та чи в час довідався?!.. Ой, ні! Ось вони вже над синім Дунаєм, уже перевезли їх на той бік. А там! Там уже не гнав триклятий потурнак Пшерембський! Велів доставити собі мажу й на мажі повезли її в Царгород…
Пшерембський аж лекше відітхнув, коли найшовся вже по турецькому боці. — Тепер уже не досягнеш мене, ясний княже! — сміявся він у дусі. — Тепер уже я тут пан, а твоя голубка буде в мойому гніздечку. Так, княже, так!
І звертаючись до княгині Олени сказав голосно:
