жав, які по революції утворилися та визнані, бодай ілюзорно, совітською конституцією. Тим самим нанесено тяжкий, як що не смертельний, удар тим стремлінням, що єднали та єднають між собою ідеолоґів російського імперіалізму, од Мілюкова до Літвінова, у їх однаковій імперіялістичній ідеолоґії.
Лозанською умовою почато, і то досить радикально, розвязувати ту справу Протоків, яка звязується з цілою низкою складних політичних проблем, що торкаються інтересів держав не тільки близьких, але й далеких од Чорного Моря. Зокрема для країв на північ та на схід сього моря поволі розвіються примари отого „насліддя візантійських базилевсів“, „заповітів царственних предків“, того обовязку „піднести хрест на св. Софії“, що ними прикриваються простісінькі загарбливі стремління. Стремління ті живлять московську державу ще од часу, як вона почала виходити з своїх етноґрафічних меж та ширила свою експансію на Україну, Крим, пізніше — на Туреччину. За всіх поважних та складних інтересів російської континентальної політики на Заході Европи головну увагу все ж зверталося на південь — на поширення та зміцнення тут російської влади. До того провадили натуральні ґеоґрафічні умови, відколи інкорпоровано Україну до складу Росії, та — із зростом державної сили — експанзія державного імперіялізму. З сього останнього погляду річчю конечною як було, так і буде для Москви, оскільки б вона панувала на півночі Чорного Моря, опанувати — і то цілковито — оте море, як своє внутрішнє озеро, та стати тут безподільним сувереном, щоб мати звідси вільний вихід у широкий світ — у Середземне Море[1]. А для того впершу чергу повинно було оволодіти Протоками, що, за крилатим словом Бісмарка, були „ключем до російського дому“. Війна Кримська, російсько-турецька 1877–1878 р., коли російське військо доходило до Сан-Стефано, і навіть, у значній мірі, участь Росії у останній великій війні були виразом нестриманого тягу до опанування Протоків — того чужинського ключа до державної єдности ґеоґрафічного велетня. Року 1896 відбулася, в присутності царя, нарада, на якій російському послові в Царгороді Нелідову „на крайній випадок“ доручалося „непосредственно предупредить секретной телеграммой главнаго командира Черноморскаго флота о необходимости немедленной высылки эскадры съ дессантомъ въ Босфоръ, увѣдомивъ объ этомъ одновременно императорское правительство. При отплытіи эскадры изъ Севастополя и Одессы, послу поручается предупредить султана о послѣдовавшемъ безповоротномъ рѣшеніи и предложить ему ручательство Россїи за личную его безопасность, если онъ согласится содѣйство-
- ↑ Ще року 1877 один з видатніших російських дипломатів (Нелідов) казав, що на Чорному Морі не повинен маяти ні один прапор крім російського.
