Сторінка:Лялечка. Поєдинок.djvu/23

Матеріал з Вікіджерел
Цю сторінку схвалено

але вона добре пам'ятає її. І от вона померла… вісім літ минуло, як померла, а Раїса нічого й не відала.

— Єдина потіха лишилась у мене в житті — це моя дівчинка Тася… вона завтра або позавтру приїде.

І коли о. Василь говорив про дочку, обличчя в його ставало добрим, а сірі очі променіли. Він був радий, що має з ким поговорити про свою улюбленицю, а Раїса цікавилася дівчинкою.

Опріч Тасі, вони згадували багато спільних знайомих — і тут Раїса мала чимало несподіванок… Вона, наприклад, ніяк не могла уявити собі, що той рудий, як голендерська корова, рябий і довгий семинарист, який сюсюкаючи провадив їй ідеї Фаєрбаха, носить тепер камілавку, має наперсний хрест і дослуживсь до благочинного.

— Що ви кажете? — не вірила вона власним ухам.

— Їй-Богу… Хиба ви не читаєте „Епархіальныхъ Вѣдомостей“?

Ні, вона ніколи не читала „Епархіальныхъ Вѣдомостей“ — і він обіцяв принести їй їх.

Тим часом рій згадок і відомостей про смерть, надгороди і щасливу або сумну долю спільних знайомих тихо бренів у хаті під веселий клекіт самовара і викликав у пам'яти давно забуті обличчя й події, колись пережиті почуття, колись пещені надії…

По відході о. Василя Раїса пірнула в ліжко, на дно колодязя. Однак вона не помічала нині сягаючої у височінь цямрини, над якою тріпав крилами морок.

Перед очима її стояла велика постать з спокійним обличчям, з променистими очима,

21