Жорстока соціяльна боротьба на Кубані до того ще ускладнюється й національним питанням. Кубань, щодо українського руху, жила відгоміном тих подій, що відбувались на Великій Україні. Що до зв'язків із Західньою Україною, то вони, здається, ніколи не були тривкими, а носили чисто випадковий і персональний характер. Не виділила Кубань і жодного будь скільки помітного українського письменника чи поета. Окрім В. Мови та Кухаренка[1], здається, не маємо там нікого.
Правда, в панських родинах здавна жили козачі традиції, що потім вилились в так зване „козакофільство“. Козакофільство спершу було зафарблено в український флер, вихвалювались запорізькі „доблести“, а по суті, між кубанським козакофільством і поступовим українським рухом 40 та 50 років минулого століття мало дуже зв'язків, як що їх зовсім не було. А чим далі, тим козакофільство набирало характеру заховання козачих привілеїв на „віки вічні“. Коли спершу козакофіли фрондували проти царату (діло Шарапи та інших), то згодом вони обернулись у ретельних його слуг, і усякі генерали Удовиченки, то що, були такими ж завзятими монархістами, як і Денікіни та Алексєєви.
Загалом кажучи, носіями національного українського руху на Кубані була інтелігенція із городовиків і виходців із великої України. Кілька могіканів цього руху живі й досі, але вони, розуміється, зараз не відограють жодної ролі, бо другі
- ↑ Твори В. Мови та Я. Кухаренка друкує в-во „Рух“.
