та вигадуючи електричну мухобійку, од якої не меншає у нас мух навіть і зимою…
— Дайте мені слова!.. Слова! Води!.. Води!..
Мазайлиха налила і дала йому води. Поки він пив, тьотя увірвала Мокієву промову. Задихано:
— Годі!.. Годі!.. І скажи нарешті, Моко, Моко, Моко, — невже ж ти не руська людина?
— Я — українець.
— Та українці — то не руські люди? Не руські, питаю? Не такі вони, як всі росіяни?
— Вони такі росіяни, як росіяни — українці…
— Тоді я не розумію, що таке українці, хто вони такі: євреї, татари, вірмени?.. Будь ласка, скажіть мені, кого у вас називають українцями? Будь ласка…
Мазайло випивши води:
— Українцями звуться ті, хто вчить нещасних службовців так званої української мови. Не малоруської і не тарасошевченківської, а української — і це наша малоросійська трагедія.
— Хто вони такі? Якої нації люди, питаю?
— Частина — наші малороси, себто руські…
— Ну?
— А частина, з'явить собі, галичани, себто астріяки, що з ними ми воювалися 1914 року, подумайте тільки!
