Ясно, що в такому аспекті це була б не зелена кобила, а радше червоний кінь. Але я не символіст. Нехай цим займаються символісти.
(Мих. Бик: „Прошу слова по личному вопросу“).
Так само глибоко неправдивий той погляд (що його висловила молода товаришка з синіми, як Фірвальдштетське озеро, очима), ніби Зелена Кобила є друкарська помилка нашої шановної редакційної колегії і стоїть замість слів „зазначена колегія“. Бо коли це друкарська помилка, то чому вона не могла б передавати слів: „заборонена казка“, або „заведена катеринка“, або „зачароване коло“? (Дехто почина хвилюватись).
Але найбільш небезпечним мені здається виступ того скептика (не можу навіть назвати його товаришем), який привселюдно заявив, що Зелена Кобила — це нереальна фікція, абсурдна мрія, фантастична вигадка ледащих людей і що в дійсності ідеал Зеленої Кобили — річ недосяжна. Натомість цей громадянин пропонував нам доїти сірих кобил і виробляти з їхнього молока халву чи рахат-лукум. Сором, товариші!
Я довго думав, товариші, і мені здається, що я додумав до кінця. Я не боявся ніяких висновків і послідовно довів свою мисль до її логічного завершення. Спробую пояснити її вам.
Зелена кобила могла з'явитися на світ тільки в наслідок любови, любови між більш-менш зеленим жеребцем і не менш зеленою ж кобилою.
Із цього цілком очевидно виходить, що Зелена Кобила не одна на світі. Її матір — це була теж зелена кобила, її батько теж був зелений жеребець, її брати і сестри теж зелені коні і зеленою (коли вона тільки не вийде заміж за якогось коня вороного чи коня блідого) мусить бути й вона.
Що ж таке цей зелений колір у тієї кобили? Чи не випадкова гра природи, чи це опрична омана, чи нарочита манірність? Ні, це не те, товариші. Це мімікрія, це офарблення, що уподібнюється до околишнього світу.
Я прошу вас, товариші, зробити такий експеримент. Заплющіть очі, затуліть собі вуха, запніть хусткою ніздрі.
Тепер дивіться і слухайте і нюхайте. Цих стін немає, нема на них напису: „суворо забороняється“, немає вікон, немає дверей. (С. Божко знервовано: „Прошу припинити оратора!“)
Моєї промови не чути: її немає. Немає звуку голосів, що стиха бубоніли в залі. Дзиґарі на стіні змовкли і маятник перестав одбивати секунди в нескінченної вічности.
Запахів немає. Не пахне горілкою від товариша, що говорив про пофарбовану в зелений колір кобилу. Не пахне громадянин, що взивав Зелену Кобилу абсурдною мрією і недосяжним ідеалом. Щез запах тонкого флер-де-лі, що немов димним ореолом оточував дівчину з синіми, як Фірвальдштетське озеро, очима. Немає ні стін, ні домов, ні запаху.
