працю Боплана „чудовим описанням цікавих країн“[1], і у нещасного Фуке.
В 80-х роках 17. століття книга Боплана вже не істнувала на ринку: в 1730. р. Григор Орлик на лист батька, прохавшого надіслати йому книжку Боплана, писав: „Що торкається описання України Левассера, я шукав у всіх склепах та не знайшов її; кажуть, вже яких 50 років не мається її в продажі.“
Проте ми бачили цю книгу в книгозбірні Вержена — великого французького дипломата Людовика XVI.[2]; кардинала Флері, приятеля Гетьмана Орлика, в Версалі; Вольтера в Фернеї; Марії-Антуанети в Тріяноні; Наполеони в Тюілєрі і в поході 1812. р.; Проспера Меріме в Канні; Елізе Реклю в Веве, коли на вигнанні готував свій велитенський ґеоґрафічний твір, де так добре описав Україну…[3]
І кожний раз, коли французька опінія починає цікавитися Україною, мимоволі її спогади йдуть до норманського шляхтича, який „хоч все життя своє будував окопи, лив гармати і слухав грому смертельної зброї“, на завжди увіковічнив своє імя в Европі описанням країни Козаків.
Згадаємо і ми також память того, хто розповідав Европі, як нарід наш „більше за всіх прагне незалежности“…
Париж, 4. XII. 1923.
Ілько Борщак
Володимир Бирчак — Василько Ростиславич. Історична повість з XI віку, у двох томах. Берлін 1923. Видавництво „Українське Слово“.
Повість Бирчака заснована на історії боротьби Ростиславичів з Ізяславичами за Галицькі землі. Героєм її хоробрий, теребовельський князь Василько Ростиславич, той що хотів спровадити зі степу Торків, Берендичів і Печенігів, посадити їх на своїх землях над Дністром, згуртувати в одну велику силу, та приманивши ще й Болгар, прогнати разом дикого Половчина, увільнити Київ від безнастанної небезпеки та проборкати Ляхів і Мадярів. Великі, дуже великі задуми леліяв у своїй душі цей князь — герой. Але ті задуми великі розбилися об заздрість, нахабність і короткозорість малих душ Святополка і Давида Ігоревича. Вони осліпили Василька, три дні після того, як цілували хрест святий і присягали згоду. Осліпили, бо не мали сміливости глядіти в його ясні очи, бо гадали, що боротьба зі сліпцем лекша ніж з видючим. Тим жорстоко траґічним фактом кінчиться перший том повісти Бирчака. В другім — Васильків брат Володар увільняє його з неволі і починає війну з Давидом Ігоревичем. Василько-ж веде боротьбу з собою. Вічна ніч і спогад ясного сонця, великі задуми і жадоба помсти, Дажбог і Див, поганський і христіянський світогляд, а врешті — побори самого себе!
„Спалили ми Буськ і Всеволож… На пожарищі Всеволожа я мав вражіння, що се не Всеволож горить, а все моє життя, всі мої задуми і сни… сеї ночі сидів я на раді зі своїми думками. Одна каже: метися на Давиді! а друга шепче: прости йому, прости, бо заки судитимеш його, суди вперідь себе!“ І Василько простив Давидови і відступив від облоги города Володимира.
Тою перемогою над самим собою, побідою важчою від усіх, кінчиться повість про Василька Ростиславича, княза теребовельського.
Треба би писати цілу студію, щоб розглянути її з боку історичного й літературно-мистецького. В отсім короткім нарисі зазначу, що автор дав нам твір не з легкої руки; се поважний, обдуманий і передуманий, збудований на солідних основах. Видно тут основне знання літописей, нашої старої літератури, останків мітолоґії й обрядових пісень. Гридні, гридники, отроки, тисяцькі і соцькі, в панцирах і луданах суятяться по подвірях і по княжих теремах. Дружина й дружинники, княгині, свої й чужинецькі, сидять за богатими трапезами; літають скоролетні слова, скоморохи розвеселяють похмурі лицарські душі; на замкових заборонах стоїть бистроока сторожа… Одною рукою чарку тримай, а другою меч. Нікому не вір, бо „і се моє і те моє же“, бо зло родить зло, а помста помсту. Такі були часи.
Автор старається зрозуміти і дух тих давно минулих літ і задуми тогочасних великих людей і злобу нікчемних душ. Ворушений знанням і окрилений уявою провадить читача в одинайцяте століття, туди куди так мало наших письменників запускалося думкою і словом.
Історична повість не історія, а мистецтво. Знає це Бирчак, і мабуть тому не заводоляється самим епічним оповіданням, лиш залюбки переплітає його психологічною аналізою та поетичними інтермеццами. Природу оживлює давними нашими віруваннями та заповнює її надприродними явищами, взятими з останків нашого мітичного світогляду. Оповідає легко, прикрашуючи своє оповідання то ліричними акордами, то легкими ритмами дотепу. Люде його мають не тільки голову та ноги, але й хребет; не ходять падучи горілиць і не розвіваються імлою…
Часи, змальовані Бирчаком, жорстокі, дуже жорстокі, а все-ж таки, чи не перетягнув він струну, кінчаючи перший том думою про осліплення Василька, а другий описом, як Василькові діти стріляють з лука до тих боярів, що осліпили батька? Це одна замітка; а друга, що автор вкладає в усіх своїх дієвих осіб, особливо тоді, коли вони аналізують свої почування, такі слова і звороти, яких ми вживаємо нині, а яких певно не знали наші предки в XI-ім століттю.
Про мову не беруся судити. Знаю тільки, що автор говорить легко, зрозуміло і гарно. На його мові помітний деякий вплив простудіованого матеріалу, про який згадав я вище.
- ↑ Discours sur le gouvernement de Pologne. Paris 1679, 112.
- ↑ „Нова Україна“ має видрукувати мій етюд про Вержена і Україну.
- ↑ Твір Боплана перекладено на латинську мову Коловим, московську Устряловим в 1832. р., англійську в 1704. р. в „Collection of voyages and travels“; німецьку Мюллером в 1780. р. в Бреславі; польську в 1822. р. Нємцевичем; в 1901. р. київський професор Ляскоронський зробив дуже добрий московський переклад Боплана з примітками В. Антоновича і Владимирського-Буданова. Автор цих рядків закінчує нині переклад Боплана на українську мову.
