НЕМА в сьогоднішній Европі ні одної держави, що не була-б глибоко незадоволена своїм сучасним становищем. Краї Антанти, всі без виїмку, розчаровані, тому що дикі і невідповідальні обіцянки їхніх проводирів завели їх у пристань фантастично-прикрашених, як що взагалі не неможливих надій на яке тисячеліття… З другого боку, ні одна з поконаних держав справди не приймила висліду, ні як справедливого, ні як тривкого.“ (M. Macartney, Five years of European Chaos.) Сими словами анґлійського письменника можемо, зовсім оправдано, почати огляд визначних політичних подій 1923-го р. Загальне незадоволення — то дійсно один загальний тон, спільний усім державам і народам Европи, чи радше світа, і певно не скоро прогомонить він. Та, з другого боку, не слід витягати з сеї безсумнівної прояви за далеких, фантастичних висновків. Незадоволення — то стара недуга европейського світа. Реформація, 30-літня війна, Французька Революція — все те старі жерела і явища сеї болізни; остання війна і звязані з нею зміни перетворили тілько стару хронічну хоробу в гостро-загальну — в жадобу змін, в тугу за минулим, або погоню за утопійними мріями. Та час і тут злагодить болі, хоч певно не вирве їх з корінням; на се останнє нема ще необхідних моральних передумов. Се нехай буде в пересторогу тим нашим землякам (а їх так богато!), що тілько й сим бавляться, що на всі лади пророкують, авґурують, розмальовують вигляди на якісь безпосередно-близькі переміни: ось-ось, сьогодні-завтра, вони настануть і все горі дном перекинуть. Ілюзіонізм — се наша особлива національна хороба, що вимагає радикального лічення; вона робить нас нездібними до реального життя — „паралітиків з блискучими очима“.
За сим словом переходимо до самих подій.
Почати-б нам з епілоґів до драм, чи як хто волить — політичних комедій, граних уже раніше, а тепер тілько формально завершених. На першому місці треба тут поставити лозанський мировий трактат 24-го липня між „союзними і заприязненими державами“ (Антантою) з одного боку, та Туреччиною з другого. З поміж 5 мирових трактатів, подиктованих переможцями з 1918-го р. на передмістях Парижа в 1919 і 1920, чотири (версайський, сен-жерменський, тріанонський і в Нейї) були переведені в життя всіма головними інтересованими сторонами, та стали основами сучасної політичної системи Европи й пунктом виходу нової історичної доби; одному тілько севрському трактатови з 20-го серпня 1920, з побитою Туреччиною, не повелося. Визначна частина турецького народу, під проводом Кемаля Паші, відкинула його, не голословним протестом, а ділом, себто успішною воєнною акцією з виконавцем волі переможців — Грецією. Нова мирова конференція в Лозанні (з 20-го листопада 1922), у вельми трудних, деколи дуже драматичних девятимісячних переговорах, піддала севрський трактат основній ревізії та поставила Туреччину у далеко инше міжнародно-правне становище ніж те, в якому опинилися всі її союзники з 1914–1918. На основі нового трактату Туреччина дістала назад повну суверенність над Царгородом і Проливами, які Антанта хотіла була „інтернаціоналізувати“, так само над Смирною в Азії і Сх. Тракією в Европі, дарованими раніше Грекам; вона не тілько увільнилася від усяких репарацій, а навпаки, одержала від Греції, у формі направи, пристань Караґач над Еґейським морем; що більше, відсотки оттоманських позичок (dette publique) вона може платити не в золоті а в паперових грошах; вкінци, стародавня інституція „капітуляцій“, себто незалежність чужих горожан від турецького судівництва, знесена; натомість Туреччина приймила на себе обовязок уцивілізуватн свою адміністрацію і своє судівництво, після чого буде принята у члени Союза Народів.
Сі безсумнівні здобутки турецької політики не тілько супроти севрського трактату, а й у порівнянню з первісним (31. I. 1923) лозанським проєктом Антанти — в одній тілько справі Моссула, чи там його нафтових жерел, Туреччина не здобула нічого реального — дають ясне свідоцтво ще не вичерпаної життєвої енерґії османських нащадків. Та, з другого боку, не треба перецінити сеї життєздатности й вірити, що ось-то Турки побідно вийшли проти цілої Антанти і „подерли“ севрський трактат — недобрий, мовляв, знак для долі инших підпариських договорів… Не можна забувати, що севрський акт був тілько підписаний, та не ратифікований, значить ніколи не був правосильний! Щось таке як тогочасний і тамошній трактат про границі Східної Галичини… До-того, Турки мали союзників і межи членами Антанти: Франція з самого почину, ще з 1919, поставилася неприхильно до „хрестоносних“ змагань бритійського уряду, і з самого початку старалася саботувати севрський трактат; так само й Італія — правда, з инших мотивів, протигрецьких — не хотіла допустити до повного ослаблення Туреччини; заслуга-ж нового турецького уряду була головно в тому, що він умів використати незгоду противників, не тілько дипломатично, а — що єдине на потребу — минулорічним воєнним успіхом проти Греції. Коротко: не Кемаль чи Ісмет Паша „подерли“ невигідний їм мировий трактат, а… Поенкаре. Анґлія погодилася з обставинами (вона правильно приймає до відома доконані факти), тим більше що вона — як висказався голова турецької делеґації, Ісмет Паша — пожертвувала тілько кусник хвоста, коли натомість Туреччина уратувала голову.
Чи нове, революційним шляхом повстале османське правління дійсно відкрило нову, кращу добу в історії Туреччини, се инше питання, на яке годі відповісти вже сьогодні. Сумніви тут оправдані. Проголошення Туреччини республикою, обмеження влади султана-халіфа тілько до самих реліґійних справ, парламентаризм, і т. ин. формальні реформи не дають ще
