Сторінка:Літопис політики, письменства і мистецтва. – 1924. – ч. 1.pdf/7

Матеріал з Вікіджерел
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Цю сторінку схвалено

два слова: „язикова“ й „по указу“. Та воно инакше бути й не може. Колись указ рішив, що „не было, нѣтъ и быть не можетъ никакого малорусскаго языка“; тепер такий самий указ — писаний, очевидно, новим правописом, без ѣ, і та ъ — повеліває всім разом і кождому зокрема, що на державний службі, до стілько-то днів вивчити доси неістнуючу українську мову, у противному разі…

Совітники завсігди любили чудувати світ, робити сензацію; та новим дивом, українізацією, вони перейшли мабуть і самих себе. Вже цілого пів року проводиться сей новий курс у Наддніпрянщині, і, окрім малого гуртка ініціяторів, ніхто й доси не розбере гаразд, де його жерело і яка йому ціль; не знати навіть узагалі, чи се поважна акція чи тілько комедія… Бо Українці поза Р. С. Ф. С. Р. думають усяко про сей найновіший листок української історії.

Одні з них відкривають, що вся їхня ворожнеча до большевизму була тілько ізза прав рідної мови (якої, бувало, самі не знали й не уживали), та чим боржій зміняють віхи; инші, твердіші, не вірять у щирість нової політики і домагаються доказів її — м. ин. поголовного перевішання всіх тих, що вживають московського слова або письма; вкінци, ще инші, непримиримі, впевняють, що вся совітська українізація то чортівська видумка на загладу України…

Серед таких настроїв, при неможливости вільної подорожі по Наддніпрянщині та недостачі безсторонних свідоцтв, годі виробити собі обєктивний погляд на цілу справу і знайти відповідну міру для її оцінки. Тому не станемо тут приєднуватися до жадних із вище поданих настроїв — ні до ентузіязму одних, ні до глузувань других; та з другого боку, перед нами першостепенна проблема української історії й української національної ідеї, до якої мусимо поставитися з цілою повагою, без пристрасти в сім чи тім напрямі, щоби знов не робити траґічних помилок, щоби знов не попасти в самовбийні ілюзії.

Чи новий курс у Наддніпрянщині серіозне діло, чи блахман для ловлення дурнів, се покищо неважне. Сам факт початкової українізації безсумнівний. Що спонукало совітський уряд до такої зміни? Полишаючи на боці такі проречисті пояснювання, що в сьому доказ єдиноспасительности комунізму, що розвязує найтяжші людські конфлікти, зустрічаємо в українській пресі здебільшого погляд, що ось-то українські народні маси, у величавій національній свідомости, примусили червоних Москвичів покоритися символови української ідеї — мові. Не уменшуючи дійсного зросту народної свідомости в Наддніпрянщині і його значіння, маємо поважні сумніви, чи новий курс тілько виборений народними масами. Колиб було так, то ми попереду бачили-б неподільне володіння української мови у приватно-правнім життю, і тілько згодом у державних установах; натомість тут іде навпаки — по указу згори. Значить, є й инші причини.

До одної з них призналися й самі совітські достойники на московськім і харківськім з'їздах сеї весни. Українська мова має відкрити комунізмови дорогу до серця українського селянина, куди доси не було доступу. Арґумент добрий й успішний, нема що казати, одначе й він не вичерпує причини. Скілько-то ріжних кличів, і без української мови, захоплювало українські маси! Дотого, чи комуністам дійсно бажане серця українського селянства, а не його хліб? Також, се наівність думати, що щоб здобути прихильність серед мас, на те потрібно, щоб прим. виклади у хирурґічній академії велися в мові Квітки. Вкінци, як світ світом за мову воювала тілько інтеліґенція, не селянство… Виходило-б, що в українізаційній акції роль інтеліґенції мусить бути визначна. Хто й яка вона? Який голос у ній мають Галичане — осілі, здається, у дуже поважній кількості? Чи не ради тих інтеліґентів, без яких і проти яких трудно правити Україною, почалася вся та переміна? Як так, то ми мали-б тут класичний зразок, як безправна мова, ідучи за людьми, здобуває публично-правний терен.

Міжнародна політика, в таких разах, також не без значіння. Хто скаже, що се тілько випадково українізація почалася після 14-го березня? Що між сими обома подіями нема внутрішного ґенетичного звязку? Коли большевики хотіли, щоб їхня українізація мала відгомін по сім боці рижської лінії, то се приносить їм, як політичним психолоґам, чималу честь. Богато Галичан і Волинців забуло, і ще більше забуватиме, що за їхнє теперішнє становище в ¾ треба дякувати якраз новим протекторам українства, і легко може стати тим знаряддям, що його уживає чужа рука розгортаючи огонь… Дотого, масова еміґрація молоді за Збруч, що саме прокинулася, може всякому бути корисна, тілько не рідному краєви.

І ще про одну подію не слід забувати. Недовго до українізаційного курсу зреформувалася конституція Р. С. Ф. С. Р. Україні відобрано останки її державного характеру; вона перемінилася в російську провінцію з обмеженою самоуправою (Раковському „за біль“ дісталася лондонська амбасада). Значить, історичний процес політичного обєднування України з Московщиною йде на-ново, як перед 200 роками. І серед сього процесу указ про українську урядову мову в державних установах… Що-за суперечність! Ми-ж привикли до погляду, що російська державна ідея й українська національно-культурна думка (про політичну і не поминай!) виключають одна одну на віки вічні… Чи теперішні керманичі Росії мають уже инший погляд на сю справу? Здається що так. Й ось знов одна многоважна проблема перед нами: Котрий погляд вірний, котрий хибний? Старий чи новий?

Та полишім, покищо, се питання нерозвязаним. Колись повернемо до нього. Берім справу такою, якою вона є в даному моменті. І що-ж бачимо? Українська мова, як така, не має сьогодні більше жадних приватно-правних обмежень і перепон; всюди можна говорити, писати і друкувати в ній. З малими виїмками було се — хоч і коротко — вже і до війни. Тепер українська мова має не тілько т. ск. особисту волю, а й деякі прилюдні права. Майже всюди є українські народні школи, чимало середніх і низка висших шкіл. На наших очах українська мова здобуває упривилейовані державні установи там, де раніше годі було мріти про се: над Дніпром і за Карпатами. З загальноукраїнського становища — се подекуди рівно-