Кн. I
Ч. 10
Субота, 8-го березня 1924
Право передруку застережене — All articles are copyrighted
МЮНХЕНСЬКИЙ ПРОЦЕС проти Гітлєра, Людендорфа й тов., що почався 26-го м. м., стягнув на себе увагу не тілько всеї Німеччини а й широкого політичного світу. Як відомо, в ночи з 8-го на 9-го падолиста м. р., у моменті найвисшої внутрішної кризи в Німеччині, зроблена була в Мюнхені спроба державного перевороту в національно-монархічнім напрямі, і вона не вдалася. Провідники акції відповідають тепер, за свою невдачу, перед судом, якого хід тілько вчасти приступний загалови, вчасти закритий. У хвилі писання сих рядків знані тілько признання самих обвинувачених на явній розправі; слухання свідків що-тілько почалося, і то переважно закрите; тому годі не то здогадуватися кінцевого висліду, а й виробити собі ясніший погляд на юридичний бік справи. Та з політичного боку — перший тиждень суду кинув вже доволі світла на подію 8-го падолиста та її учасників. І не тілько на сих; також на весь сучасний стан національно-політичної думки серед великого відлому німецького громадянства. Про се можна говорити й сьогодні.
Перш усього, мюнхенський суд став не тим, чого можна було і треба було сподіватися, себто одним актом в боротьбі двох політичних принципів, двох національних світоглядів, двох соціяльно-культурних змагань, яких символами є: република і монархія, парламентаризм і національна диктатура, пацифізм і дух відплати… Ні, він перемінився у зажерту боротьбу між самими правими колами. Всі обвинувачені майже не обороняють себе, тілько самі обвинувачують — не так сучасний політичний лад у Німеччині, а більше раніших товаришів думки: б. ґенерального державного комісаря (диктатора) Кара, начального команданта баварської Reichswehr-и ґен. Лосова та полк. Зайсера. Вони заявляють однодушно, що названі панове були не тілько учасниками заговору, а й до деякої міри ініціаторами і провідниками, що вони критичної ночи явно приєдналися до „пучу“, на те щоб годину пізніше зрадити і кріваво здавити рух у самих починах; що й вони, по правді, повинні-б засісти на лаві оскаржених.
ГІолишаючи на боці факт, що Кар і тов. не стоять перед судом, що мало не до самої розправи вставали на своїх високих становищах (вчасти ще й сьогодні займають урядові посади), — чи можна продумати вимовніше свідоцтво морального розкладу в тих німецьких сферах, що найсильніше відчувають біль із приводу становища Німеччини після 1918 і твердо вірять у свою спасительну місію для визволення рідного краю від внутрішного і зверхного упадку? Се-ж очевидно, що ся моральна недуга старша від того критичного 8-го падолиста; само собою накидається питання, чи початки її не відограли вже деякої ролі в осени 1918-го р.? Виходить отже, і се можна-б підперти чималими иншими доказами, що сучасний режім у Німеччині стоїть менше своєю класною силою і цінностю, а більше завдяки морально-політичній нездатности противників. І дійсно, протягом останніх пяти років стілько було нагоди, основно змінити внутрішні порядки, одначе або не були використані або обмежилися тілько на… великім „пшику“!
На мюнхенськім суді зарисувалися дві головні постати: Гітлєр і Людендорф. Перший, родом Австрієць, мав в останніх роках величезний розголос як організатор т. зв. національно-соціалістичного руху. Його успіхи здавалися зправди великі; в ньому бачено вже німецького Мусоліні, і він сам мабуть вірив у подібну щасливу карієру; в соціялістичних і жидівсько-демократичних „тішився“ він страшною ненавистю — та ся перемінилася тепер у легковаження і насмішки. Здається — справедливо. Бо в судовім зеркалі, у світлі власної 3-годинної промови, він вийшов людиною духово доволі убогою: крім невтомної та на-скрізь дешевої вічевої вимовности трудно було відкрити якусь більшу цінність. Мусоліні і Гітлєр!
Якби не инші обставини, що не добре свідчать про Кара, Лосова й тов., то можна-б зрозуміти й виправдати поведінку їх, коли вони побачили себе під командою Гітлєра (який проголосив себе канцлером німецької імперії!). І з сього становища беручи, дивуєшся, як ґен. Людендорф, що до інтимних заговірників первісно не належав, — як він міг приймати становище ґенералісимуса в гітлєрівській імперії… Він, людина історична, якому критика, щоправда, се і те відобрала з ранішого ореолу, та який в останній війні, мимо невдачі, все-таки здобув між усіми вояками мабуть чи не перше місце… Се показувало-б, що він односторонний талант — тілько воєнний, без політичного ґенія.
Його власна промова на суді тілько скріпляє такий погляд. Була се найнеполітичніша промова, яку тілько можна було собі подумати. Замість зосередкувати свої, думки і слова на своїм оправданню й наступі на віроломних товаришів, він запустився на широке і ховзьке