поле історично-політичних, конфесійних і расових виводів, обвинувачень і жалів, що в сумі своїй не могли викликати великого і корисного вражіння. Взяти під увагу хочби се одно, що він, на суді в архикатолицькій Баварії з її місцевим патріотизмом, уважав потрібним заатакувати як ворогів Німеччини федералізм, католицький рух, Ватикан і т. ин.… Сим способом він сам ставить себе поза межами можливости повороту до відповідного для себе прилюдного становища. А шкода!
ЛЬВІВСЬКА ПОЛІЦІЯ подбала про нове (котре з порядку?) українсько-польське провалля, для вирівняння якого треба буде (в найліпшім разі) стілько десятків років, скілько метрів простору обіймає гріб пок. Ольги Бесарабової. Покищо не знаємо автентичного протоколу судово-лікарських оглядин тіла, та й дотеперішні вістки не позволяють уже сумніватися у двох певних фактах: що арештування Покійниці мало політичний, чи докладніше — національно-політичний підклад, і що самогубство було наслідком „трактування“ її в поліційному доходженню. Сього доволі, що не принесло-б дальше слідство.
В цивілізованих краях Заходу поліція належить до найбільше поважних і загалом шанованих громадянських установ; уряд поліційного урядника або становище сторожа безпечности так само чесні як уряд і становище судовика, вояка то-що. Посуваючися в напрямі до Сходу зустрічаємо инше явище: поліційним установам приписується що-раз менше добродійних прикмет, щоби вкінці звести їх до антитези потреб і почувань громадянства. Навіть у межах б. Австрії помічалася така ріжниця між західними і східними краями, одначе і в колишній Галичині, де жандармерія і поліція мала для звичайних злочинців окрему слідчу процедуру, неприписану жадними законами, навпаки суперечну з ними, — політичні проступники, що переважно походять з освічених кругів, були вільні від подібних інквізицій. В одній тілько Росії було инакше; тамошні орґани безпечности, при ласкавій підмозі літератури, зробили все можливе, щоб зогидити в очах громадянства найнеобхіднішу громадську установу. Політичні наслідки такого стану розвивалися перед нашими очима в цілій жахливій величавости…
По всім знакам видко, що певні політичні кола в Польщі мають амбіцію „переймати славу“ російських орґанів. Як там слово „инородець“ або „нігіліст“ давало повне розгрішення від моральної і законної відповідальности за поневірку людським достоїнством, так і тут доволі мати нещастя приналежности до „національних меншостей“ або бути per fas et nefas підозрілим у комунізмі, шпіонажі то-що, щоб почувати себе цькованим беззахистним сотворінням. Боротися з сим смутним явищем дуже трудно, бо psychopathia nationalis, національне божевілля, творить Ахиллевий щит, якого не пробє жадна моральна або політична рація — не дармо-ж кований він у пеклі! Такі щити тратять свою силу що-тілько з упадком того, кого вони закривають. Й у Львові прийде до такого упадку, від удару з цілком несподіваного боку.
СПРАВА УКРАЇНСЬКОГО УНІВЕРСИТЕТУ не посувається вперед. Внесене ще минулої весни прохання українських установ до польських властей, щоб істнуючий приватний університет був удержавлений, було що-тілько 27-го м. м. розглядане сенатною освітною комісією, і вона „пригадала“ урядови соймову ухвалу з 1922-го р. про утворення українського університету до 1924-го р. по можности… у Варшаві. Українське громадянство в Галичині приймає се рішення як наругу і визов, хоч його давно вже треба було сподіватися. Наша університетська політика немало причинилася до того, що ми стратили наш фактичний „стан посідання“ на львівськім університеті; дотого, не можна заперечити, що в деяких українських колах здавна помітні змагання в напрямі Варшави. Значить, треба рахуватися з можливостю, що в осени с. р. повстане карикатура українського університету у Варшаві… З ним або без нього — однаково.
В цілій сій болючій справі одна характеристична проява. Згадана петиція львівських Українців домагалася державного, себто з політично-адміністративного боку польського, університету з українською викладовою мовою. Якби ми були зберегли наші права і „стан посідання“ на львівськім університеті, колись ім. Франца I, тепер ім. Яна Казимира, то ми не могли-б у сьому нічого змінити, та коли ми фактично покинули старий львівський університет і хочемо власної, самостійної і національної високої школи, то се настирливе домагання державного характеру для нашої майбутньої (або теперішної приватної) Alma Mater може тілько бентежити. Бо се не був тілько lapsus не-політиків з минулого року. Ось головний орґан української преси у Львові знов крушить копіє за утворенням польсько-державного університету з українською викладовою мовою (на зразок инших державних шкіл?) і ніхто не перечить тому. Досі були ми переконані, що українське громадянство в Польщі ділиться тілько на два обози: непереєднаних самостійників і опортуністичних автономістів; тепер бачимо, що є ще третя катеґорія, мабуть найсильніша (бо заставляє всіх инших мовчати) — катеґорія польських державників. Дивні діла твої, Господи!
L. Bertrand, Louis XIV.
УКРАЇНА — кого вона має? Шевченка, очевидно. Невже перечив би хто? Ні, навіть ті ні, що раді-б бачити инше імя в ролі національного героя. В останніх часах, були у нас змагання створити й насадити культ ще инших людей, як із літературного
