Сторінка:Літопис політики, письменства і мистецтва. – 1924. – ч. 6.pdf/21

Матеріал з Вікіджерел
Ця сторінка вичитана

власної дитини. Але, до радости, яка пройняла її, коли пізнала це, долучилося скоро ще й друге почуття. Висіло ворожо над нею як хмара, з котрої висувалася одна думка, як недобра гадина. Хотіла її відігнати, втікала перед нею до всіх добрих духів хати, але вона переслідувала її, вертала все і що раз сильнійше. Чи не увійшла вона чужою до цьої хати, в котрій вже і без неї було готове життя? — А це друге подружжя — неьже-ж взагалі може воно бути? Невже-ж перше й одиноке не повинно трівати аж до смерти обоїх? — І не тільки до смерти але й дальше у вічність! А коли так? —

Горяча кров вдарила їй до лиця; дратуючи себе до живого добирала що найгостріших слів. — Її дитина — зайда, копил у своїй власній, батьківській хаті?

Ходила мов знівечена; носила сама своє молоде щастя і своє горе; а коли цей, з котрим вона їх у першу чергу мала ділити споглядав на неї стурбовано й допитливо, то її уста затиналися, мов у смертельній трівозі.

У спільній спальні спущені тяжкі занавіси при вікнах Тільки крізь вузку щіль впадала смуга місячного світла. Інес уснула серед томлячих гадок. Прийшов сон. Вона знала це: їй годі тут оставатись, їй треба йти з цього дому. Тільки невеличкий клунок візьме з собою і піде, піде геть далеко — до своєї мами, і не вернеться ніколи.

За ялицями на краю городу брама; вона провадить у поле; ключ від неї має вона в кишені, — піде зараз.

Місяць пересунувся з поруча на подушку, так що її гарне обличе було ціле освітлене його блідим сяєвом. — Підвелася. Без шелесту злізла з ліжка і босі ноги всунула в черевики, що були при ліжку. Стояла серед кімнати в спальному білю; темне волося спадало двома косами на груди; так чесалася звичайно на ніч. Але її стать, звичайно так еластична, була тепер ніби зломана, ніби тягар сну придавлював її. Мацаючи простягненими руками посувалася через покій, але нічого не брала з собою, жадного звиточка, жадного ключа. Попавши пальцями на мужове вбрання, що лежало на одному з крісел, зупинилася на хвилину, ніби їй якась инша гадка прийшла до голови; але зараз потім вийшла легко й святочно крізь двері покою і зійшла по сходах.

Заскрипів замок у сінях в долині, обвіяв її зимний воздух і нічний вітер підніс її коси на грудях.

Як вона перейшла темний ліс, котрий лежав за нею, не знала; але тепер чула скрізь якісь шелести з гущі; за нею була погоня. А перед нею велика брама. Цілою силою своїх малих рук відчинила одно крило; пустий безкраїй степ лежав перед нею. Нараз зароївся він великими. чорними псами котрі швидким бігом наближалися до неї; бачила їх червоні язики, що звисали з паруючих пащ, чула їх гавкіт, чимраз блищий — голосніший. Нараз відчинила напів примкнені повіки, і звільна стала розуміти. Стояла серед великого городу; одною рукою тримала ще клямку від залізної брами. Вітер грався її легким, нічним убраннєм, липи що росли коло входу, обсипали її жовтими листками.

Та, — що це? — Зпоміж ялиць, зівсім так, як перше чула гавкання пса; почула тріск сухого галузя. Смертельний страх пройняв її. І знову цей лай.

„Неро“, сказала; „це Неро“.

Але не сприятелювалася була з чорним сторожем свойого дому і тепер це живе звіря злилося зі страшними псами, котрих бачила в сні, у щось одно; бачила як він біг до неї великими скоками через мураву. Прибіг і — положився перед нею та добуваючи з себе незрозуміле радісне скавуління, лизав її голі ноги. А разом з тим почула кроки від подвіря, і в хвилину пізніше лежала в раменах свого мужа. Впевнено поклала голову на його груди.

Пес збудив його, і з острахом побачив він пусте ліжко біля себе. Перед очима його душі замерехтіла темна вода; була тая вода тисяч кроків поза його городом, при пільній дорозі під густими корчами вільх. Пригадав собі, як перед кількома днями стояв з Інес на зеленому березі; бачив, як вона сходила аж до шуварів і кидала в їлибінь камінці, котрі назбирала була по дорозі. „Ходи тут, Інес!“ кликав, „там не є безпечно.“ Але вона дальше стояла, вдивляючись сумними очима в круги, що звільна розстелялися по чорнім дзеркалі води. „Невже-ж там безодня?“ питалася, коли її врешті пірвав у свої рамена.

Все це перелетіло диким гоном крізь його голову, коли збігав по сходах на подвіре. І тоді вийшли вони з хати через город; і тут він стрінув її й тепер, майже невбрану, з волосєм мокрим від роси, яка все ще спадала з дерев. Обтулив її пледом, котрий накинув був на себе, збігаючи в діл. „Інес,“ сказав, а серце так сильно билося йому, що слова майже суворо викидав із себе — „а це що? Як ти прийшла туди?“

Здрігнулася.

„Не знаю, Рудольф — я хотіла геть іти — я мала сон; о Рудольф, мало статися щось страшного!“

„Снилося тобі? Дійсно снилося тобі! ‘ повторив і відітхнув, немов важкий тягар спав із його грудий.

Притакнула і як дитина пішла з ним назад до хати і до спальні.

Коли він тут випустив її зі своїх рамен, сказала: „Ти такий мовчаливий, певно гніваєшся?

„Як я мав би гніватися, Інес! Я боявся за тебе. Чи і перше тобі снилося таке?

Зразу похитала головою, але зараз пригадала собі: „Так — раз; але тоді не було нічо страшного.“

Підійшов до вікна і розсунув занавіси, так що місячне світло нестримно лилося в кімнату.

„Хочу бачити твоє обличе,“ казав саджаючи її на ліжко і сам сів біля неї. „Розкажеш мені, що гарного тобі снилося? Не потрібуєш голосно говорити, в тім лагіднім світлі чується навіть иайлекший звук.“ Поклала голову на його груди і гляділа на нього.

„Коли хочеш знати,“ казала надумуючися. „Було це гадаю, в мої тринайцяті уродини, я цілком влюбилася була в дитину, в малого Христа і не могла дивитися на мої ляльки.“

„В малого Христа, Інес?“