Сторінка:Літопис політики, письменства і мистецтва. – 1924. – ч. 6.pdf/4

Матеріал з Вікіджерел
Ця сторінка вичитана

народного спокою і матиме його. У слід за сим внутрішні переміни в поодиноких державах підуть своїм ходом, приписаним внутрішними силами і внутрішними потребами. В таких обставинах, українська еміґрація мусить дуже поважно подумати над питанням: Чи є в тому яка розумна ціль, щоб вона довше оставала за кордоном? І коли відповідь заперечить се питання, то се не буде жадна „зміна віх“, а тілько вислів національно-політичної необхідности.

СМЕРТЬ ВИЛЬСОНА, колишнього президента північно-американської Унії, не викликала цілком такого сильного відгомону у світі, як сього можна було сподіватися — 5—6 літ тому назад. Видко що Европа за той час пройшла богато. І сам Вильсон вже довго до смерти був політичним трупом, формально і дійсно. Всетаки, коментаріїв про нього, як про історичну особу, появилося безліч на всіх мовах, і то з дуже неоднакових становищ. В тому нагадує він дещо імя Ленина. „Благородний ідеаліст“ — з одного боку; „злий діях“ — із другого. В дійсности, не складна се і сама собою не ґіґантична індивідуальність. Суперечність між словами і ділами поясняється просто недостроєнням між особою й урядом. Та не се цікавить нас, а історичне значіння Вильсона взагалі, в нашій убогій історії останніх років — зокрема.

Не може бути жадного сумніву, що дійсний побідник у світовій війні — то пацифіст Внльсон. Може бути що він не лукавив своєю миролюбностю, може бути що Америка була-б була встряла в війну без нього і проти нього (се вже сумнівне, коли взяти під увагу полу-необмежену власть американського президента), та се певне, що його особа мала не менше рішаючий вплив на хід війни як і знаменита американська армія, що в четвертім році війни з’явилася на полях Франції. Вильсонові дипломатичні ноти, довгі проповіди-посланія до конгресу, над усе його славетні 14 пунктів принесли антанті не менше користи, а центральним державам не менше шкоди як і славні американські танки, армати, муніція і вояки. Вильсон здеморалізував противників і зломив їхню моральну відпорність.

Ще за рано впевняти, що він свідомо дурив світ, або що свідомо поповняв віроломство; може бути що Вильсон особисто не винен ні в сьому ні в тому, а був тілько жертвою обставин і тверділих сил; та все те не зміняє факту фатального впливу його кличів і самої його особи на воєнних противників. Без Вильсона, центральні держави можливо що також програли-б були війну, та певно ніколи не були-б так розторощені, як се сталося. 1 події в Росії та в Україні були-б пішли иншим ходом.

Між жертвами Вильсонової фразеології є й Українці. В 1917—1919 він був кумиром українських політиків; він здеморалізував їх також до краю. Зокрема Галичане мали тілько одно бажання, одну мрію — щоб Австрія іі Німеччина негайно пропали, бо Вильсон збудує їм Соборну Україну від Тиси по Кубань...

І ні-на-що не придалося показування українським ідолопоклонникам, що в повени американських нот і посланій нема ні найменшої згадки про Українців, натомість богато про Польщу (її відбудова — діло Америки, найпаче самого президента); а його „право самовизначення“? — відповідали вони з гнівом неофітів. Ся віра у Вильсона була м. ин. причиною безжурности австрійських Українців перед кінцем війни, каридостойного непідготування на випадок розпаду Австрії, що найбільше опереткової конспірації, та просто непростимої легкодушності! і недбайливості! у веденню війни за Галичину: „Нам не потрібні гранати і кулі, ми дипломатією здобудемо самостійність!“ — говорив високий наш ставленик, показуючи текст „ноти“ до св. Вильсона. Навіть ще в день 14-го березня 1923 не обійшлося без вистави з Вильсоновим секретарем... Те саме, mutatis mutandis, і Наддніпрянці. їхня політика 1918-го року стає сяк-так зрозумілою тілько у світлі віри у реальність політичних принципів американського професора.

Та, при всім тім, чи се Вильсонова вина, що мав таких поклонників?


Бісмарк і Україна
II

ГАРТМАННОВА стаття, як бачили ми[1], не могла не викликати сензації у політичнім світі; з одного боку — загальне переконання, що вона передає не самі тілько особисті думки автора або приватні погляди часопису; з другого боку — ще ніколи не заговорено так безоглядно про першорядну європейську державу і її найблищу будущину, державу, що тоді була подекуди союзницею Німеччини... Тому-то, коли у слід за нею був оголошений текст держаного досі в тайні німецько-австрійського трактату з 1879, і коли по славній промові Бісмарка 8-го лютого 1888 німецький райхстаґ ухвалив кредити на побільшення і зміцнення армії — задуманий і ясно висловлений статтею намір, намір остороги, не міг, при тодішній міжнародній ситуації, остати без успіху. До війни не дійшло; одначе раз кинена нова тінь поміж Берліном і Петербургом не уступила вже ніколи... І сама стаття Гартманна, буцім-то інспірована „зелізним канцлером“, призабулася, одначе її основні думки неначе прикритий попелом жар, тліли далі, щоб у свій час бухнути ясним полумям. Тому треба придивитися близше тим теоретичним принципам, на яких побудована стаття Гарт-манна, та їхній політичній стійности з перспективи чотирьох десятків літ.

* * *

Вихідним пунктом розборових планів Гартманна мають бути Географічні й етнографічні умови тогочасної європейської Росії ґеоґрафічні й етноґрафічні... Автор ставить сі і ті по-рівну, а радше більший натиск кладе на останні. Чи справедливо? На жаль, ні. Бо хоч фізичні обставини даної країни творять найголовніший чинник у розвитку її людности, і хоч ніколи не можна за богато остерігати від усяких політичних спекуляцій без уваги на природні умови землі, то етнографічний момент рішучо переціняється в деяких політичних колах, пере-

  1. Літопис“ ч.5