Надзвичайні райдужні потойбічні ляндшафти бачив Гай Сергійович Шайба. З чорно-оксамитної темряви викотилося зелене світозоре мерехтливе гало, ніби молоде листя всіх весен всесвіту спливлося, споїлося в одній щасливій кулі. Але щастя було недовго і куля розлетілася на мільярд зелених зернин — а темрява з чорної зробилася оксамитно-фіялкова. Зелені зерна зникли і оксамито-фіялкова хмара набрякла фіолетовими берегами. Вона надималася чимраз дужче і крізь неї просвічував захід сонця. Жовтогаряче проміння пропалило хмару і Гай побачив свято сонячного западу. Це була така рубінова оркестра кармінів, краплаків, оранжевих вохр, киноварів і пурпурів, що око не могло витримати її і осліпло.
В ту ж мить Гай Сергійович Шайба забув про око. Тепер йому здавалося, що обличчя йому тихо опустилося в миску з теплою-теплою водою. Напруження губ і зубів ураз розпустилося в заспокойливому теплому моріі Море пливло по лицю, по шиї і втішно охолоджувало гарячу сорочку. Це другий Кронів удар розкраяв йому стиснуті губи.
З глибокою щирістю і серйозністю, з розміреною спокійною увагою Гай Сергійович Шайба опустив непотрібні руки. Переможний Кронь насунув на нього, добираючи місця, щоб завдати останній удар. Він бовванів величезний і розкарячений, немов огидний
