запав у вуха, як ватою прочищаючи слух, лоскочучи тіло, зашиваючись під шкіру — випуск чавуна. Чавун! Чавун!
Гай Сергійович Шайба зрозумів, що він помре як майстер ливарного цеху, старий майстер ваґранник. Був голод і робітники одливали сковороди чавунні, робили запалки й міняли на хліб. Але він, старий майстер, щодня ні на мить не спізнившися, приходив у цех, роздивлявся на чавунні цурпалки і командував коло ваґранки. Він був знаменитий майстер — це про нього зложилась леґенда з одливкою. Ще давно, перед війною, його звільнено з заводу за неолагонадійність. Цех став — одливка не виходила. Інженери, майстрі і директор заводу прийшли в цех і наглядали за формами, за чавуном, за температурою, за шахтою. Одна одливка за другою провалювались. Цех став — і на завтра знову з уклонами й чемними словами покликано майстра.
Крізь дикучий несамовитий свист громадської війни, через голод і холод стариі майстер стояв над ваґранкою. Кінець кінцем, жінка його не стерпіла і стала віддаватись салдатам за мірку картоплі. Але старий майстер не знав і не хотів знати про це. Щоранку він приходив у цех, роздивлявся цурпалки чавуну, бракував, визначав шихту і командував над ваґранкою.
І от, одного дня випало так, що в цехові
