ся із жінкою і за двадцять років шлюбного життя ні разу її не вдарив. Марта сперечалася з ним так, що сама висувала якесь твердження і сама ж від його імени заперечувала його — Дюдя терпеливо очікував — аж поки зваживши за й проти, вона сама не приходила до потрібного висновку.
Та цей соннивий чоловік мав повагу всіх горян на селі. Він усе вмів робити, а в час громадянської війни якось так вийшло, що він командував дядьками проти денікінців і петлюрівців. Дядьки виносили це на карб. того, що Дюдя не балакав. Він тільки слухав усе, що казали люди і от вони, пересварившися, зненацька вирішали, що правильно скаже Дюдя. Потому Дюдя закурював і висловлювався, головне, плювом, кивом, моргом і небагатьма примітивними звуками, скупо процідженими крізь ніс, або крізь зуби. Але випадало завжди так, що можна було покластися певно на Дюдю і все виходило на краще. Дюдя нехибно вгадував, коли треба було коритися денікінцям, віддавати коні й фураж, і коли можна було їх бити й забирати в них фураж і коні.
Коли скінчилася війна, Дюдя став орати землю. Але якось так вийшло, що він мовчав і йому земля випала найгірша. Якось так виходило, що хто більше балакав, той найкращу мав землю, а Дюдя відійшов на
