ли Андрія Дюдю на світ, він довго стояв, утопивши очі в землю, а тоді повернувся й пішов. Слюсао Шарабан був пробував із ним побалакати та Дюдя ніби й слухав, але не сказав ні слова. Він повернув за ріжок і зник за хатами, слюсар же Шарабан, голова й душ троє з активу почали радитись про критичне становище й чи викликати лікаря, чи просто готуватись до бою.
Тим часом горянин Андрій Дюдя ішов просто в поле. Уже під сонцем танув сніг і хлюпав під чобітьми. Але на цей раз горянин Андрій Дюдя не зміг оцінити навіть сільсько-господарського значення сонця і снігу. Він невідступно думав про своє шлюбне життя, про двадцятирічне подружжя. Ніколи він не думав, що жінка одштовхне його від себе. Поволі, за взичним обличчям її, за тупими губами, за солом'яним волоссям, убачав він якусь систему ідей, завжди чужу, а тепер і просто ворожу. Через усе життя своє він ні разу не вдарив її, ні разу не вимовив прикрого слова. Він просто мовчав і давав їй вибалакатися. Тепер він ударив її, так, ударив, а далі треба балакати.
Горянин Андрій Дюдя спинився на сніжнім пагорбі й крізь сніг він побачив землю. Це та була земля, що мала йти під колектив, це та була земля, що мала годувати горянських дітей і густішу зродити кашу для
