чися на мученицю, на сумирне обличчя її, на заплющені очі, на схрещені руки.
«Не знаю ясочки мої, безневинні пташата, що мені буде в сільраді. Може то вмисне кличуть мене, щоб віку мені вкоротити. Може в кайдани мене закують і посадять у льох, щоб я там умирала, світу божого не бачивши. Розлучать мене з вами люті звірі, недолюдки й погублять мене недолугу. Не кидайте ж мене, доченьки мої, не попустіть глумитись із грішного тіла мого, а я за вас перед святим богом молитимусь».
«Не попустимо! Не покинемо!» — глухо загули подоляни і над злими басами тонко засвічувались жіночі крики. — «Не покинемо!» — і вся юрба посунула за саньми.
Селом з подолу на шпиль ішла процесія. Попереду повагом вів коні сам Перепічка, на санях, заплющивши очі, горілиць напівлежала Марта, баби й дівчата подолянські ішли за нею, як на похорон, далі йшли всякі люди й з-посеред горян непевні, а то й просто цікаві, у хвості ж поїзду ішли подолянські парубки та й хазяї лавами як у військовім поході.
Селом проходив поїзд із подолу на шпиль. Люди з шпилю приставали до поїзду ідучи збоку, чи вливаючись у серце походу, Одчинялися вікна, і столітні бабусі дивилися на поїзд і христили зморшкувате чоло, діди хмикали, стоючи коло воріт,
