він летів до батька, що так прекрасно смішив його і сміявся, сміявся, сміявся…
І раптом свист несамовитий
В смертельнім цеху труби клепані тремтять — реве залізо,
Рве хуга фурми,
Сопла дико виють,
Гудуть залізні ферми естокад
І на пісочок у дитячі ферми
Кошмарний хобот обережно лізе.
— То молочком чавунним напуває
Спітніла домна свої любі діти,
Сопе й парує
Черево таємне,
Ще повне плоду і не спочиває
Бездомна мати ще дітей родити.
У легку мжичку Гай Сергійович Шайба йшов поважний і замислений. У жмені він добре мав царську копійку і лініями життя, смерти й щастя відчував на копійці орла ного дядю з дрюком, которий дядя з невідомих причин звався рештою. На ту царську копійку мама радила його купити дві царські цукерки — коли б почистити таку цукерку від паперу, вона скидалася на канатну ваґонетку, тільки замість крейди в ній було повидло — солодкий дьоготь цукеркової ваґонетки.
Гай Сергійович Шайба свої плекав думки