кілометрів з п'ятнадцять, трохи не стільки ж до моря і посередині я міг наскочити на якусь кочівку просто на собак, міг натрапити на саклі Кучі або Сарвану, глибокої ночі, що теж мало чим краще. Не знати було також, де я вийшов би на берег лиману. Коли б мені довелося вийти ліворуч від хане — добре. Але праворуч від хане вдовж берега ідуть безперервною низкою „вікна“. Деякі з них тільки скупають мене до грудей у плинному лепові, а деякі поглинуть з головою.
Іти на станцію? — По дорозі чотири чи п'ять кочовок, темні, невидні поночі за сорок кроків. Знову ж кидати всі речі в хане? Не виспавшись, брести вранці всі ці п'ятнадцять кілометрів у важких чоботях, щоб знеможено впасти в хане і проспати день полювання?
Ночувати в степу? Натягавши бур'яну, якось сісти на мокрій землі? Спробувати запалити обмерзлий мокрий бур'ян п'ятьма сірниками, що залишилися в коробочку? Сидіти в мокрій як хлющ одежі на морозі в два ступні Цельсія? Сидіти сім годин аж до світання?
Ні, все це не годилося, я стояв, міркувавши якихось три хвилини, і вже зуби цокотіли так, що цигарка не трималася в роті. Треба було все ж таки знайти хане. І я пішов у степ, віддаляючись від лиману і від хане при березі лиману.
Тепер не було вже ні струмків, ні містка, ні озір. Я відходив і від станції, і від моря, ідучи десь урозріз між авулами Сарван і Кучі, в степ, у безвість. Єдине, що мені зоставалося, — це мацати ногами ґрунт.
Насамперед я потрапив на ґрунт, укритий снігом. Удень я тут не був. Але сніг, це теж була
