Починаються ті місця, що їх індустріялізація переводитиме одразу на три щаблі вище — місця мулл, калиму, натурального господарства й інших доісторичних категорій.
Це не значить, що ці народи некультурні. В них є своя старовинна складна культура. Пролетарезуючись, скажемо, бакінські татари одразу стають прекрасними робітниками, це звичні до тонкої, складної роботи люди. Та все ж таки це інший світ і інакша культура. Наближається Даґестан. Десь між нами і цією старовинною культурою прикра проходить грань. Ще довго треба боротися за те, щоб грань ту спиляти рашпилем.
Близько Махач-Кала. Зовсім стає тепло. На калюжах зелена жива ткань — це третього лютого, коли в Харкові „хрищенські“ морози. Контури гір стають гостріші. Потяг теплу здіймає куряву.
Зима, що схожа на пізню осінь, коли пожовкли очерета й опало листя з дубів. Горби ліворуч стали вже гори — це даґестанське передгір'я.
Праворуч появляється Каспій. Серце б'ється, побачивши його, так само, як близько кожного моря, не зважаючи, серце, на те, що з Каспія немає виходу в океан. Людський організм, хоч би і вивчений географії в гімназії, не цікавиться виходом в океан. Серце б'ється, коли очі бачать бирюзову, вузьку смугу в вечірньому вікні вагона. О, колосальна калюжо! О, гігантська, солона ванно! О, зелений акваріюме з десятипудовими рибками! О, просторе плянктонів, нектонів і бентосів! О, безмежне мокре місце! О, море!
Є інші на світі — сірі — моря: холодна Балтика, що викинула на береги пісок, на якому дід мій
