з двома прекрасними тюрками. Ми трохи постояли б серед степу, я б почастував їх цигарками і може ці люб'язні, гостинні люди запросили б мене до себе в саклю. Дорогою я міг би дізнатися від них про ті місця, де зайців, як насипано, вони могли б мені указати той самий кущ ожини, в якому завжди можна знайти шакала і може, навіть ми пішли б з ними на засіданку на вепра.
Вепра не так трудно вбити на засідці, там, де він п'є воду. Не влучити в таку десятипудову звірюгу, коли вона п'є воду, просто неможливо. За одним заходом я й пополював би і знищив би шкідника, який щоночі псує городи моїх гостинних хазяїв.
Поринувши в солодкі мрії, я й не помітив, що сірі прогнилі стіжки наблизились до мене і були тепер не далі, як на півкілометра. Десь сипло загавкав собака, потім другий. Мені здалося, що я маю згадати якусь неприємну річ, але в ту ж мить я забув про собак.
Просто переді мною, ступнів за п'ятдесят, у мальовничому безладді, розсипано було якесь чудне сіре каміння, круглясте і конічне, якого я зроду не бачив у Даґестанських степах. Що це мало бути? Невже це був той самий табун, що так таємничо провалився крізь вогку од снігу землю.
Я ще раз глянув на каміння. Якщо це був колись табун птахів то він, очевидно, закам'янів тисячу років тому. З секунду я вагався, чи мені підійти глянути на чудне конічне каміння, а чи йти далі. Тоді я зробив крок у напрямі закам'янілого музею і в ту ж мить, без найменшого переходу, величезний табун знявся вгору і замерехтів у повітрі тисяччю срібних крил.
Я вистрелив двічі… одна, дві, три хохітви посипались на землю й стрибали між бур'янами. Я кинувся їх забирати і в цей момент мене знов опанував той самий туманний, прикро неприємний спомин. Підранені хохітви урозтіч тікали від мене і тепер я вже ясно чув близькі, сиплі голоси собак.
Коли я управився підібрати пару хохітов і, тримаючи їх за шийки, ловив третю, з-поза бур'янів виринуло із п'ятеро собак. Передні вже не гавкали, а просто поволі йшли до
118
