недовго довелося на них чекати. Це було троє тюрків: один з косою і двоє з ножами. Вони бігли так швидко, що я тільки управився закласти два набої з круглими кулями. Коли вони підбігли до лінії собак, я передрейфив до такої міри, що стратив всяку рівновагу і націлився в переднього з них.
«Стій», сказав я, «а то буду стріляти». Тюрки спинилися і, страшно схвильовані і розгнівані, щось гукали до мене.
Я вже забув чисто про свої хохітви і думав тільки про те, щоб врятувати свою шкуру. Отже я знову почав відступати і, перейшовши ступнів з тридцять, ще раз оглянувся назад, тримаючи рушницю в плечі. Підстібувані різноманітними почуваннями, легко одягнені й взуті в спортивні чув'яки, тюрки знов наздоганяли мене і були вже ближче, як за двадцять кроків.
Щось у мені тьохнуло і обірвалось. Я зрозумів, що так без кінця тривати не може, і що рано чи пізно мені доведеться вбити одного з тюрків і далі або мене з'їдять поночі шакали, або, коли я управлюся перебити їх усіх, мене судитимуть за потрійне вбивство.
Але дрейф мій дійшов такої міри, що я вже не міг думати. Я знову націлився в переднього і гукнув, щоб вони не рухались з місця. Вони стали. Стали поруч них і собаки. Але і я не міг далі відступати: коли б я повернувся до них спиною, я б уже може і не управився б своєчасно вистрілити.
Тепер я вже перестав і дрейфити. Стріляти, так стріляти. І я твердо вирішив, що нехай вже краще мене судять за потрійне вбивство, але я, все ж таки, постараюся краще сам вбити їх, ніж дати їм убити себе. Я стояв на місці і акуратно вицілив у живіт переднього татарина. Мій палець лежав не якнебудь, а вже торкався спуску. Коли б передній зробив один крок, я б, чи хотів би я цього, чи не хотів би, всадив би йому кулю в живіт.
У цю мить, як голос з раю, як небесну музику, я почув за собою голос. Це був машиніст Лисун; почувши вистріли, він прийшов мені на підмогу. Дуже спокійно, не поспішаючи, він підійшов і став поруч зі мною. Він тримав рушницю на
120
