кою мовою, я б не підійшов до нього. Але вивіски не було- Були якісь сірі, прогнилі стіжки — очеретяні дахи загорож.
— Уже з того факту, що хохітви підпустили вас на півсотні кроків, можна було догадатися, скажете ви, що тут справа не чиста, і добре подивитися навкруги. Я теж так думаю, і коли вам доведеться побачити на вистріл перед собою трьохсотголовий табун хохітов, ви, звичайно, не стрілятемете, а тихесенько підете геть.
— Нарешті, скажете ви, можна було згадати пораду машиніста Лисуна, сісти на землю і гукнути на весь голос: «ури!» бож собаки, привчені до того, щоб у таких випадках чужака одразу не рвати, а почекати, поки прийде хазяїн.
Але скажіть, яка у мене могла бути певність, що всі собаки цілком закінчили курс наук і що ні один з них, проти всяких правил, не схопив би мене за горлянку і не звалив на землю. Умовмося, що коли з вами трапиться така історія, то ви ні в якім разі не стрілятемете в собак, а сядете на землю і гукнете на весь голос: «ури!». Баста.
Правда, я мушу признатися, що моя любов до культури малих націй Кавказу покищо суто абстрактна і платонічна. Я ще не управився вивчити тюркської мови, але будьте певні, що, приїхавши вдруге у Даґестан, я хоч трохи, а балакатиму по-тюркськи.
Бо тюркська мова є інтернаціональний язик вісімдесяти трьох націй Даґестану. У західній смузі гірного Даґестану живе п'ятнадцять народів, а саме: аварці, андійці, каратинці, ахвахи, багулав, ідері, чемалал, хвашинці, дідоївці, капучинці, гунзал, батліхці, чеченці, лаки і арчинці. Більшість цих народів не має нічого спільного між собою, хоч історичним своїм походженням, хоч і мовою. Часто-густо можна побачити два сусідні аули, що населенці їх один одного не розуміють. Один аул «Арчи» балакає своєю власною мовою, яка більше ніде у Даґестані не вживається.
У цій смузі мало не всі балакають хоч трохи аварською мовою.
На південь, схід від басейну Койсу, живе вісім гірських племен: даргінці, кайтахці, кубачинці, табасаранці, агули, легіни, рутульці і цахурці.
123
