— Вечірнє сонце несподівано й делікатно усміхнулося в вагоні. Була станція і невідома людська душа, блукаючи між рейок, прагнула, бачити Петрусенка.
— Петрусенко! — зазовно лунав голос. — Петрусенко-о! — повторював голос тоскно і безнадійно «—! —!» раптом додавав той самий голос тверезо і посутнє. — Петрусенко-о-о-о-о —! —. —! —. —! —., — мотивував невідомий голос. Потяг рушив, а самітна душа, блукаючи між рейок, крізь стукіт і стогін вагонів невгамонно прагнула Петрусенка.
Виряджаючи в Даґестан експедицію в справі дослідження того, як проходить колективізація серед населення і зокрема серед українців Деґестану, редакція зібрала всіх учасників експедиції: фотокореспондента, літератор-етюдиста, економіста, мисливця, адміністратора і язикознавця (які всі об'єднувалися щасливо в моїй особі) і висловила побажання, щоб матеріял з вагонних розмов був використаний експедицією в її роботах.
Згадавши про це, я підсів до ясноблакитної тітки і, щоб розбити лід, запропонував, що я здійму з горішньої полиці її чемодан.
Отже це не можна вважати за добрий спосіб зажити довір'я в людини. Я пригадую, як, їхавши на полювання в максимі, я пропонував старенькій бабусі, що я придивлятимусь за її вузликом, убільшки з півкіла яблук. І от бабуся, що до того часу довірливо розпитувалась у мене про всякі речі, раптом схопилася і, притискаючи вузлика до серця, відійшла в коридор — там вона і простояла, аж поки я не вийшов з вагону. Але ясноблакитна тітка не злякалася і спитала, що воно тепер з нами буде, що все так дорого й для чого заварили оту саму індустріялізацію — хоча тітка була не проти радянської влади. — Всьо ето я понімаю, — сказала тітка.
Не буду доліґати читачеві тим, як я аґітував ясноблакитну тітку, закручуючи уявлювану кучеряву сократівську бороду і підперши кулаком носа, щоб дати йому форму
63
