Василь ледве сидів — він вирішав, чи підійти, чи ні. Під ногами в нього почало загорятися. Він схопив газету, знову кинув і кінець-кінцем почав дуже негарно двигтіти ногою — для чогось витяг носовичка, сховав його, поглянув на годинника й не побачив котра година, з кожною секундою чим-раз більше соромлячись своїх рухів.
Раптом він глянув на неї. Вона все ще сиділа, але на лиці її з'явився стурбований, переляканий вираз.
Вона висипала все з редикюля на стіл і шукала грошей. Кельнер стояв перед нею як мармурова статуя. Вона помітно навіть для Ганека почервоніла й похапцем длубалась серед коробочків і хусточок.
Ганека раптом пройняла рішучість; він враз охолов, наче вийшов на мороз.
Він підійшов до її столу.
«Ви мені повернете гроші, дозвольте мені пособити вам!» — сказав він одним духом, стискуючи в руці бумажника.
Дівчина подивилась на нього вдячними і враз переляканими очима й нічого не сказала. Але Ганекові цей погляд додав духу, він уже добував гроші й платив.
«Дуже вам вдячна» — сказала вона. Василь удруге почув її голос. В ньому тепер було стільки щирої, дзвінкої подяки…
«Скажіть мені вашу адресу й я пришлю вам гроші» — сказала вона.
«Чому так?» — просичав Ганек, йому трішки стиснуло горло.
Вона здивовано глянула на нього.
«Щоби не турбувати вас» — дзвінко відповіла вона. «Втім, коли ви мені не довіряєте, я вам скажу свою» — додала вона з чарівною усмішкою.
Кельнер подався, вона підвелась.
