— Тю, найшов на кого зьорати! одповіла дівчина й дала мені дорогу.
Старий пересік вулицю, вийшов на площу Рози, завернув у завулок і пішов до електричної.
Перед мостом через Харків немов здохлий кит лежав старий нафтовий бак.
Старий опинився перед баком, оглянувся невидющими очима й подався до річки.
Крізь вікно станції мигтів дизель. Я задивився в вікно.
Здавалося, що сталевий гігант стоїть і все двигтить і ходить навколо; дизель тяжко дихав, женучи динамо за двох — його брат стояв нерухомий.
І раптом лихтарі на вулиці згасли. Я оглянувся.
Старий зник.
Я не став його шукати. Я пригадав, як він спинявся перед вітриною з вином, перед більярдною, я зрозумів його. Він шукав на вулиці весну сімнацятого року, коли він віддав своє серце Керенському.
Лихтари згасли. Сімнацять хвилин він не бачитиме столиці Радянської Вкраїни. Сімнацять хвилин він житиме своїм березневим натхненням. На сімнацять хвилин зникнуть більшовистські вивіски без ятів, сімнацять хвилин він бачитиме невидющими очима червоно-біло-сині смуги на тьмавому прапорі.
— Сімнацять хвилин він житиме в весні сімнацятого року.
