Сторінка:Малороссійскія приказки Е. Гребенки. Изданіе второе. 1836.pdf/16

Матеріал з Вікіджерел
Цю сторінку схвалено
VI.
 
ПШЕНЫЦЯ.
 

Я бачывъ, якъ пшеныцю мылы;
То що найкращее зерно
У воду тильки плысь, якъ разъ пишло на дно,
Половажъ, нависна, плыве соби по хвыли. —
Прывивъ мене Господь побачыть и панивъ:
Мовъ простый чоловикъ тамъ иншый Панъ сыдивъ,
Други, задравшы нисъ, роспрындывшись, ходылы.
И здумавъ заразъ я, якъ тильки поглядивъ,
Що бачывъ, якъ пшеныцю мылы.

 
VII.
 
СОНЦЕ ДА ХМАРЫ.
 

Ось сонечко зыйшло, и свитыть намъ и гріе,
И Божый міръ, якъ макивка цвите,
На неби чыстому генъ Хмара бованіе.
Та Хмара надулась и ричъ таку гуде:
»Що вже мени се сонце надоило,
Чого воно такъ землю веселыть?
Хочь я насуплюся, воно таки блищыть.
Я полечу іо̂му назустричъ смило,
Я здужаю іо̂го собою затемныть. 
Дывлюсь, и Хмарамы пивнеба замостыло,
На сонечко мовъ ничью налягло.
А сонце выще пидплыло
И Хмары ти позолотыло.