У лиси хтось розклавъ Огонь.
Було то въ-осены вже пизно;
Велыкый холодъ бувъ, витры шумилы ризно,
И была ожеледь и снигъ ышовъ лыбонь,
Такъ, мабуть, чоловикъ биля багаття грився,
Та идучы й покинувъ такъ іо̂го;
Ажъ ось, не знаю я того,
Якъ сирый Вовкъ тутъ опынывся.
Обмерзъ, забовтався, мабуть трыдни не ивъ;
Дрыжыть, якъ мокрый хиртъ, зубамы знай цокоче;
Звирюка до огню пидскочывъ,
Пидскочывъ, озырнувсь, мовъ торопленый сивъ;
(Бо зъ роду въперше винъ Огонь узривъ):
Сыдыть и самъ-соби радіе,
Що смухъ іо̂го Огонь мовъ литомъ сонце гріе.
И ставъ винъ обтавать, ажъ пара зъ шерсти йде.
Изъ ліо̂ду бурульки, що знай кругомъ бряжчалы,
Уже зовсимъ пообпадалы;
Винъ до Огню то рыло пидведе,
То лапу коло жару сушыть,
То биля поломья кудлатый хвистъ обтрусыть;
Уже огонь не ставъ іо̂го лякать.
Звирюка думае: «чого іо̂го боятся
Зо мною винъ якъ панибратъ.»
Ось ничка утекла, мовъ стало розсвитать,
Мовъ почало на свитъ благословлятся.
