Спустіло панське подвіря; не топочуть коні, не торохкотять коляси. І панночка тихша: не лає, не бє, не обскаржує, — все сидить та думає.
Було, скоро сонечко вийметься, лікар і котить у двуконь. Панночка вже дожидає коло вікна, гарна та убрана, і румяніє, як червона маківка.
Він хутенько вбіжить. Яка з нас під той час мигнеться: — Здорова була, дівчино! А що панночка?
Цілий день прогостює було. Усе коло панночки сидить, не відступа й ступня. А стара пані то з тих дверей зирк, то з других зирк, та прислухається, що вони там між собою говорять у двійзі, та вже така досада її гризе, що вони в купці, а розлучити не сміла: боялася й вона унучечки.
Ото вже й сватає він панночку. Плаче стара і журиться тяжко: — Яж сподівалась тебе за князя віддати, за багача, за вельможного!
— Ох, Боже-ж мій! — крикнула панночка плачучи. — Та колиб же він був багатий та вельможний, яб і гадки не мала: давноб уже була за ним! Та колиж таке безталання моє! Така мені доля гірка випала!
— Та хібаж таки кращих за його нема? — не сміючи відмовляти, а тільки ніби питаючи, озветься знов стара.
— Для мене нема у світі кращого, нема й не буде!
Засумувала панночка, аж змарніла і зблідла. Стара зовсім скрутилась, — не зна далі, на яку ступити. Намене на те, що не йди за його, — унучечка у гнів та у плач великий. Хоче втішати: — ось поберетесь, — унучечка свою долю проклинає.
— Се Господь мені лихо наслав, — каже, — і як тому лихові запобігти, не знаю.
Молодий став помічати, турбується:
— Що таке? Чого смутна?
— Та я не смутная!
— Скажи мені усю правдоньку, скажи! — просить, у руку цілує.
