Сторінка:Марко Вовчок. Інститутка. 1929.pdf/19

Матеріал з Вікіджерел
Цю сторінку схвалено

— Поберемось, — говорить вона йому, — а як жити з тобою будемо? Вбого!

— От що тебе журить, серденько!… На що нам теє панство, багатство, коли буде наше життя красне, наша доля весела?

— Бач, ти об мені й не думаєш! — домовля йому. — А любо-ж тобі буде, як приїде хто до нас та буде з нас глумитись: от живуть — бідують!

Та й заплаче.

— Серденько моє! Щож мені, бідному в світі робити? Де взяти? Я зроду не жадав багатства, а тепер прагну всіх розкошів для тебе, тобі на втіху… Щож я вдію? Рад би я, — каже, — небо прихилити, та не хилиться!

І почнуть оттак обоє собі журитись.

XV.

Любила вона його, та якось чудно любила, не по людськи. Отто навернеться, було хто з панночок-сусідок, допитуються: — Чи правда, що тая гординя та в тобі закохався?… Сватає?… Ревнивий? Які дари тобі дарує?… Чи ти його поважаєш, чи він тебе слухає?

— Вважайте самі, — відказує панночка, всміхаючись.

Тай почне перед панночками наругу на його зводити. — Слухайте, — каже до його, — їдьте до міста та купіть мені те й те, та хутенько! Поскоріться-ж, щоб я не гнівалась!

Він зараз їде, купує там, що казано.

— Боже мій! Чого се понакуповували? Я його не хочу! Їдьте та змініть! Мені такого не треба! От добро вишукали!

Знов їде він, міняє.

Або так: хоче він води напитись, — вона: — Не пийте, не пийте!

— Чому?

— Я не хочу! Не пийте!

— Та колиж я хочу пити!

— А я не хочу! Чуєте? Не хочу!

І вже так гляне чи всміхнеться, що він послухає. Коли, то й розгнівається, відвертається від